Страница 1 из 8 123 ... ПоследняяПоследняя
Показано с 1 по 10 из 74

Тема: Герои украинских ВВ

  1. #1
    генерал-полковник Аватар для VV-nik
    Регистрация
    16.11.2008
    Репутация: 6510
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    10,184

    По умолчанию Герои украинских ВВ

    запускаю новую тему...
    По-моему - страна должна знать своих героев!
    (просю прощения, при переводе форума на новые "рельсы" чет у нас с грамматикой проблемы возникли... По мере сил - будем это дело исправлять, но не обессудьтте, ежли че покажиццо не по правилам...)
    Последний раз редактировалось VV-nik; 26.08.2010 в 01:12.

  2. #2
    генерал-полковник Аватар для VV-nik
    Регистрация
    16.11.2008
    Репутация: 6510
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    10,184

    По умолчанию Re: Герои украинских ВВ

    Майор Владимир Федорович ИГНАТЬЕВ
    Пал смертью храбрых 15 июля 1992 года при задержании особо опасного вооруженного преступника в вагоне поезда «Одеса -Ясиноватая».

    Заметив, что нетрезвый пассажир (как выяснилось позже - участник вооруженного конфликта в Приднестровье) угрожает попутчикам ручной гранатой Ф-1, возвращавшийся домой из командировки офицер запорожского полка Национальной гвардии Украины майор Игнатьев, вытолкал преступника в тамбур - но тот успел выдернуть предохранительную чеку и бросить гранату на пол. Пытаясь спасти жизнь других пассажиров, Владимир Федорович накрыл гранату своим телом. От взрыва погибли только преступник и отважный офицер...
    Майор Владимир Игнатьев награжден Знаком отличия Президента Украины (под №6) - в настоящее время - орден "За заслуги".
    Его имя занесено навечно в списки запорожской бригады ВВ (в/ч 3033), личный состав которой шефствует над могилой героя (в селе Балабино Запорожской обл.).
    На территории военного городка установлен памятник.
    Вдова героя, прапорщик Клавдия Владимировна Игнатьева, служила в в/ч 3033 до смерти от болезни в 2003 г.

    ЗГАДАЙМО ГЕРОЇВ ІМЕНА!

    «ГАРЯЧА ТОЧКА» НАЗДОГНАЛА ЙОГО НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ...

    Ручна осколкова граната Ф-1 - зброя безвідмовна, проста й дешева у виготовленні. Саме тому цей боєприпас, що має солдатське прізвисько «лимонка», перебуває на озброєнні без суттєвих модернізацій аж з тридцятих років. Ф-1 належить до типу «оборонних» гранат - застосовувати її можна лише з-за укриття: після спрацювання ударного механізму порохова трубка запалу горить три-чотири секунди - і вибух потужного заряду розриває рубчасте тіло гранати, осколки якої зберігають уражаючу силу в радіусі двохсот метрів. А при підриві в закритому приміщенні «лимонка» не залишає жертвам жодного шансу...
    Спробуємо уявити собі, який страх викликала в пасажирів поїзда №192 «Одеса - Ясинувата» справді жахлива картина: нетверезий молодик з божевільними очима сипле прокляттями, розмахуючи «лимонкою». «Усіх вас підірву!» - істеричний крик злочинця свідки цієї події пам"ятатимуть усе життя. Пам"ятатимуть і те, як до безумця кинувся чоловік у міліцейській формі та виштовхнув його в неробочий тамбур, і як потім вагон здригнувся від вибуху...
    Осі і не вір у забобони - злощасний вагон мав тринадцятий номер...
    Він, той єдиний, хто вступив у двобій зі смертю, краще за будь-кого у вагоні знав, що таке смертельна небезпека й життя, обірвані психопатами зі зброєю в руках і примітивними гаслами в голові. Охорона правопорядку була його професією - він бачив охоплену національною ворожнечею Вірменію, рятував людей і боровся з мародерством у зруйнованому землетрусом Спітаку, він був у лавах миротворців у багатостраждальному Нагорному Карабаху, де в нього та його товаришів з двох сторін стріляли такі ж одурманені вакханалією беззаконня і власною силою озвірілі люди, як і той, з гранатою.
    З тієї війни він повернувся неушкодженим на мирну землю своїх батьків, але його наздогнала інша «гаряча точка» вже неіснуючого Союзу...
    Він стояв між озброєним бандитом та переляканими людьми і, не вагаючись, зробив те, що вимагав обов"язок захисника України. Його звали Володимир Федорович Ігнатьєв, він був майором Національної гвардії, кадровим офіцером внутрішніх військ. Не доживши лише кількох місяців до свого 40-річчя, 15 липня 1992 року він закрив собою десятки співгромадян від безглуздої, жахливої смерті...
    Володимир Федорович народився і виріс на Вінниччині, в селі Серебринець Могилів-Подільського району. Земляки пам"ятають його хорошим помічником для матусі та молодшої сестри, працьовитим, кмітливим хлопцем, що жадібно тягнувся до знань, до техніки. До призову на строкову військову службу він з відзнакою закінчив ПТУ і прийшов до лав внутрішніх військ фахівцем-зв"язківцем. За сумлінну службу був відзначений нашивками сержанта та нагрудним знаком ВВ МВС «За відзнаку в службі» ІІ ступеня. Отриманий під час строкової срі###стий «вевешний хрест» він з гордістю носив на мундирі все подальше життя...
    А присвятити його Володимир вирішив улюбленій професії та службі у рідних військах. Закінчивши школу прапорщиків, обіймає посаду начальника ремонтної майстерні зв"язку полку ВВ, дислокованого у Кутаїсі, проте не задовольняється досягнутим - торує шлях до вищої освіти та офіцерських зірок. Після закінчення 1991 року Одеського електротехнічного інституту зв"язку прапорщик Ігнатьєв отримав нагрудний знак-«ромб», прикрашений інженерськими «молоточками», а наступного року - офіцерські погони. Командир взводу, роти, начальник зв"язку полку - за кожним кроком службовими сходами стоїть нелегка ратна праця, робота з підвищення особистої кваліфікації, зокрема, навчання на офіцерських курсах.
    З початком сумнозвісних міжнаціональних конфліктів у Закавказзі Володимиру Федоровичу довелося засвоювати ще й тонкощі професії військового миротворця: він сповна випив чашу «карабахської епопеї» з її безглуздою жорстокістю та підступністю, що коштували внутрішнім військам значних втрат. Повернувшись із Карабаху, опинився чужинцем на ще вчора рідній землі. Як і багато інших військовослужбовців - виходців з України, Ігнатьєв разом з дружиною Клавдією Володимирівною вирішили їхати на Батьківщину, де процес творення незалежної держави не супроводжувався стріляниною.
    Вакансії у військах МВС не знайшлося, однак Володимира Федоровича охоче прийняли до Національної гвардії, що саме розгортала свої дивізії на базі оперативних та міліцейських частин ВВ. Так майор Ігнатьєв став начальником зв"язку запорізького полку НГУ. Роботи на новому місці вистачало, до того ж подружжя Ігнатьєвих мешкало в родичів, але вони терпляче долали труднощі, з оптимізмом дивилися в майбутнє. Планували купити будиночок у селі, взяти на виховання малюків з дитячого будинку (мати своїх дітей їм, на жаль, не судилося). День 15 липня перекреслив життєві плани цієї скромної, порядної родини...
    Того дня майор Ігнатьєв повертався додому з Одеси зі службового відрядження. Близько 22.00, коли поїзд прямував перегоном Буялик-Березівка, у тринадцятому вагоні розгорівся п"яний скандал: якийсь нетверезий чоловік почав чіплятися до солдатів, що їхали в одному з купе. Суть його претензій зводилася до того, що лише він є тут справжнім воякою, оскільки воював у складі «придністровської гвардії»...
    Спроби інших пасажирів заспокоїти дебошира були марними - той, відчувши загальну увагу, розпалювався з кожною хвилиною. Як останній «убивчий» аргумент у сварці молодик «пред?явив» гранату Ф-1, учепившись за кільце запобіжної чеки...
    Того вечора Володимир Федорович був одягнений у міліцейську форму. Річ у тім, що особливу форму Нацгвардії 1992 року отримали тільки деякі столичні підрозділи, і особовий склад запорізького полку - вчорашнього міліцейського батальйону ВВ - продовжував носити формений одяг міліції з «союзних» запасів. Зрозуміло, чому переляканий провідник вагона кинувся по допомогу саме до майора Ігнатьєва.
    Колега-зв"язківець із сусідньої конвойної частини, згадуючи Ігнатьєва, із сумом сказав: «Справжній офіцер був... Справжній «вевешник»... Здається, саме в цій фразі криється головний мотив героїчного вчинку - він був правоохоронцем не лише за формою, а й за змістом, за станом душі.
    Провідник вагона був єдиним свідком того, що сталося в тамбурі - випадково чи навмисно злочинець висмикнув з гранати чеку і кинув її на підлогу. Різкий оплеск капсуля, димок - безвідмовний запал почав відраховувати чотири секунди. Останнє, що бачив свідок перед тим як інстинктивно захлопнути двері тамбура, - офіцер нахилився, підняв гранату і... притиснув її до свого тіла...
    Звичайно, розповідь провідника після пережитого шоку певною мірою суб"єктивна. Проте висновки судмедекспертизи про характер поранень на тілі Володимира Федоровича свідчать, що офіцер прийняв на себе основну силу вибуху, закривши собою інших пасажирів... Замислимося: для того, щоб прийняти рішення, у майора Ігнатьєва було лише кілька секунд. Він міг (суто теоретично) спробувати викинути «лимонку» «за борт», приміром, у прохід між вагонами, але 200-метровий «радіус смерті» пройшов би тоді по сусідньому вагону, де також були люди...
    Ігнатьєв закривав собою не тільки пасажирів, а й злочинця, однак вибух не пощадив і того, хто його спричинив. Пізніше з"ясувалося, що це був житель Кривого Рогу, такий собі Георгій Караєв, представник породи так званих «диких гусей». У Придністров"ї, де у той час тривав братовбивчий збройний конфлікт, з"явилося чимало сумнівних осіб кримінально-люмпенського ґатунку, які з усіх куточків колишнього Союзу з"їхалися під прапори місцевих сепаратистів. Гучні гасла не могли прикрити брудну мету цих вояк без честі та батьківщини, що розраховували навіть не на нечувані гонорари - раді були й «халявним» харчам та спиртному, «романтиці» розбійницької вольниці, а головне - зброї, яку в самопроголошений республіці роздавали всім, не розбираючись. Ймовірно, саме зброя стала для Караєва платнею за «службу» в «гвардії Придністров"я»: з його речей було вилучено ще одну гранату Ф-1, автомат АКМС з двома магазинами, 80 набоїв, вибухівку, військовий «камуфляж»... Одному Богу відомо, як безумець збирався використати цей «арсенал»...
    Відважного майора вшанували на державному рівні - Указом Президента України Леоніда Кравчука його посмертно було нагороджено щойно заснованою першою нагородою глави держави - Почесною відзнакою Президента України (нині - орден «За заслуги»). Проте минуло чимало часу, поки вдові героя вручили малиновий хрест із тризубом під номером 6... Утім, вагомість цієї нагороди полягає саме в тому, що майор Ігнатьєв увійшов до новітньої історії України як один із перших кавалерів першого українського ордена - і став першим військовослужбовцем, відзначеним посмертно за подвиг, здійснений у мирний час...
    Через рік, наказом командувача НГУ від 20 вересня 1993 року, ім?я майора Ігнатьєва було навічно занесено до списків роти зв?язку запорізького полку Національної гвардії. Цю честь отримують одиниці ? герої з героїв...
    Минали роки, частина НГУ повернулася до складу внутрішніх військ, неодноразово змінювалася її організаційно-штатна структура, проте вшанування пам"яті колеги завжди залишалося доброю традицією цього військового колективу. У приміщеннях штабу, клубу та у підрозділах нинішньої запорізької окремої спеціальної моторизованої бригади міліції ВВ МВС України стенд із портретом Володимира Федоровича та розповіддю про його подвиг. 2001 року біля плацу військового містечка встановлено пам"ятник відважному герою. Ім"я офіцера згадується однополчанами і під час виховних заходів, і на урочистих зборах, у ході яких героя вшановують хвилиною мовчання. Сторінка літопису з"єднання - подвиг майора Ігнатьєва та повчальність його біографії є справді чудовим прикладом для молодих воїнів. А в поминальні дні та в кожну роковину героїчної смерті, 15 липня, представники військового колективу відвідують могилу товариша, поруч із якою нині поховано і його дружину (на жаль, прапорщик запорізької СМВЧМ Клавдія Володимирівна Ігнатьєва померла у березні 2003 року)...
    Дбайливо зберігається пам"ять про Володимира Федоровича Ігнатьева і в селі Росоши Теплицького району Вінницької області, де його мати Ніна Антонівна проживає нині разом із родиною дочки Тетяни. До слова, представник цієї сім"ї, племінник майора Ігнатьева Денис Подолян вирішив піти стежкою дядька - він обрав професію військовослужбовця й нині навчається у Запорізькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник», а наступного року планує вступити до Академії внутрішніх військ МВС України.
    Последний раз редактировалось VV-nik; 26.08.2010 в 01:45.

  3. 2 пользователя(ей) сказали cпасибо:
    vremennoe (24.08.2010)Wagner (17.01.2011)
  4. #3
    генерал-полковник Аватар для VV-nik
    Регистрация
    16.11.2008
    Репутация: 6510
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    10,184

    По умолчанию Re: Герои украинских ВВ

    Старший лейтенант Василий Ефимович КОМАРДИН
    Красноармеец Зоя Антоновна КОМАРДИНА
    Пали смертью храбрых в ноябре 1941 года в боях с немецко-фашистскими захватчиками.
    Единственная семейная пара, зачисленная навечно в списки воинской части...
    Наград (посмертных) - нет, кроме Памяти...
    Были занесены навечно в списки донецкого оперативного полка ВВ, но вследствие оргштатных изменений в настоящее время оказались фактически "за штатом"... Впрочем, в подразделении, где числится эта пара, "вычеркивать" их никто даже не думает - скорее наоборот...


    Это Василий Комардин (еще лейтенант), фото Зои Комардиной, к сожалению, не сохранилось...

    ВОНИ ЖИТТЯ ЛЮБИЛИ, АЛЕ ПРИЙНЯЛИ СМЕРТЬ, ЯКА ВЕДЕ ДО БЕЗСМЕРТЯ...
    Якби історія, про яку йтиметься далі, лягла в основу сценарію для кінофільму, то його авторам навіть не довелося б особливо фантазувати - правда життя іноді може бути красивішою і трагічнішою за найгеніальніший вимисел. Ця історія - про любов і щастя, вірність і загибель коханої людини, клятву помсти і героїчну смерть. Це розповідь про старшого лейтенанта Василя Комардіна та його дружину санінструктора Зою Комардіну...
    ІЗ ЗАРОБІТЧАН - У КОМАНДИРИ...
    Василь Комардін народився 1908 року (за іншими даними - 1902-го) в селі Берестянки Сасовського повіту Рязанської губернії. У родині він був найстаршим з чотирьох синів, тому з самого малку пізнав, що таке тяжка праця. З першою зорею вставали вони разом із батьком і йшли працювати в поле. І лише із заходом сонця, ледве переставляючи ноги і засинаючи на ходу, повертався малий Василько додому. Але часи були злиденні, і як не старалися Комардіни, як не рвалися з останніх сил, бідність не покидала хати. Щоб хоч якось допомогти сімї, хлопець влаштувався чорноробом на залізничній станції Сасово. Робота була тяжкою і марудною навіть для дорослого, не кажучи вже про підлітка. Платили за неї копійки, проте це все ж були «живі» гроші, за які можна було купити сяку-таку одежину.
    Один із земляків умовив Василя поїхати до Астрахані, тут хлопець улаштувався працювати на пивний завод. А через два з половиною роки, за рекомендацією комсомолу, Василя направили до Сталінграду, на будівництво відомого металургійного заводу «Червоний Жовтень». Пізніше молодого робітника було призвано на строкову службу, яку йому довелося проходити в окремому кавалерійському дивізіоні 13-го мотострілецького полку внутрішніх військ.
    За нетривалий час червоноармієць Комардін устиг зарекомендувати себе сумлінним бійцем. Його було зараховано до полкової школи, а після закінчення навчання - призначено на посаду командира відділення. Згодом, як одного з кращих молодших командирів частини, Василя направили на навчання до харківської 2-ї школи прикордонної охорони та військ ОДПУ (нині - Академія внутрішніх військ МВС України).
    Після завершення навчання новоспечений лейтенант продовжив службу у 160-му полку ВВ, що дислокувався у місті Рубіжному (нині - Луганська обл.). Протягом нетривалого часу Василь Юхимович проявив себе відповідальним, ініціативним і добре підготовленим командиром взводу. Тому коли у частині зявилася вакансія помічника командира роти, командування без вагань призначило на цю посаду лейтенанта Комардіна. А ще через два роки він став командиром роти. «Це був витриманий, скромний товариш, вимогливий командир, турботливий батько своїх бійців», - напишуть про нього пізніше у наказі, що стане його останньою, посмертною характеристикою...
    «Я БУДУ ТАМ, ДЕ БУДЕШ ТИ!»
    Втім, жодна карєра, якою б успішною вона була, не в змозі замінити щастя, що можливе лише тоді, коли поряд із тобою кохана людина. Для Василя такою людиною стала Зоя Маєвська. Струнка симпатична студентка медичного технікуму з міста Чистяково запала в душу офіцеру під час першого знайомства. Дівчині лейтенант також сподобався. Їм обом знадобилося лише кілька побачень, щоб зрозуміти, що вони створені одне для одного. Взаємна симпатія переросла у справжнє кохання. Після весілля у молодят розпочалося подружнє життя, у якому панувала любов і взаєморозуміння як у по-справжньому закоханих людей. Проте довго насолоджуватися сімейним щастям їм не вдалося. Страшна новина враз перекреслила всі їхні плани на майбутнє: фашистська Німеччина напала на Радянській Союз, розпочалася Велика Вітчизняна війна...
    На третій день війни у Донбасі, в місті Горлівці, на базі 73-го та 87-го окремих батальйонів військ НКВС СРСР з охорони особливо важливих обєктів промисловості почав формуватися 175-й стрілецький полк ВВ. До його складу увійшли багато шахтарів та робітників місцевих підприємств. Один з батальйонів нової частини очолив старший лейтенант Комардін.
    Коли дружина дізналася про призначення Василя Юхимовича, вона одразу ж побажала приєднатися до чоловіка і відбути з ним на фронт. З одного боку, рішення жінки залишатися поруч з ним порадувало комбата Комардіна. Але з іншого... Це була не розважальна поїздка, сповнена веселих і цікавих пригод, а дорога на криваву і смертельну бійню, з якої не кожному випадало щастя повернутися живим. А втрачати кохану, заради якої він був готовий віддати власне життя, чоловік не хотів. Проте як не умовляв Василь дружину відмовитися від свого рішення, Зоя на всі переконання чоловіка твердо відповідала: «Я буду там, де будеш ти!». Врешті-решт комбату довелося скоритися, і Зоя Комардіна стала санінструктором мінометної роти 175-го полку.
    Спочатку особовий склад частини охороняв і обороняв особливо важливі промислові підприємства в Донбасі і тил Південного фронту. А вже 12 листопада 1941 року за наказом командувача фронту виступив на передову, де розпочав бої на ростовському та дебальцевському напрямках. Ворожі війська, що розраховували на швидку перемогу, наразилися гідну відсіч: військовослужбовці ВВ не тільки стримували та вимотували переважаючі сили ворога, але й примушували його відступати.
    Так, 16 листопада 1941 року воїни 175-го полку, без жодної артилерійської підтримки, під ураганним вогнем повзком протягом 4 годин подолали 2-кілометрову відстань до ворожого переднього краю і в ході рішучої атаки оволоділи укріпленнями на висоті 153.0. Про запеклість бою свідчить хоча б те, що висота кілька разів переходила з рук у руки і, як ішлося у звіті командування 71-ї бригади військ НКВС, «...сила наступательного порыва 175 полка была настолько высока, что в разгаре боя в бой ринулись, не имея на то разрешения, красноармейцы из обоза, ротные повара и личный состав других служб полка...».
    Тяжким і кровопролитним був і день 22 листопада. Земля здригалася від вибухів, кулі, міни і снаряди косили ряди бійців, але полк тримався. Зоя Комардіна, незважаючи на смертельну небезпеку, надавала медичну допомогу пораненим. Не встигала перевязати одного, як потрібно було бігти до другого. Одна з таких перебіжок стала для неї останньою - осколок міни обірвав її молоде життя. Їй було лише 25 років...
    У селищі Цимлянка Ростовської області Зоя Комардіна знайшла останній спочинок. Провести в останню путь свого санінструктора зібралися її однополчани, зокрема і бойові побратими-мінометники. Декого із них лише нещодавно перевязували ніжні руки Зої...
    Доля ніколи особливо не балувала Василя Комардіна - злигодні й тяжка робота були його долею в дитинстві та юності. Нелегким був і його військовий шлях, на якому він досягнув визнання як командир. Проте тільки з появою коханої він пізнав справжню любов і щастя. Він свято вірив, що Зою йому подарувало провидіння. Вона була для нього найціннішим скарбом, його справжньою другою половиною, другим «я»! І от тепер її не стало! З її загибеллю навколишній світ померкнув і став байдужим. Навряд чи знайдеться на землі людина, яка б так люто ненавиділа своїх ворогів! У нього було щастя, але вони забрали його! Тож тепер у нього залишилася тільки єдина ціль у житті - помста! Він буде мстити до кінця, до своєї останньої краплі крові, до свого останнього подиху!
    ...Не в силах поворухнутися, читали на обличчі свого командира цей сповнений болі і розпуки мовчазний внутрішній монолог учорашні шахтарі й робітники.
    - Клянуся - я помщуся за тебе! - вирвалося з грудей комбата...
    НАВІЧНО ЗАРАХОВАНІ
    Лише на вісім днів пережив свою кохану дружину старший лейтенант Комардін - але він змусив ворога дорого заплатити за її життя!
    Виконуючи бойовий наказ командувача 37-ї армії, 175-й полк почав наступ на німецький укріплений район біля станиці Большекрепинської, в районі Дебальцево - Ворошиловград. Тут уже відбила кілька атак радянських військ одна з відбірних фашистських частин - полк «Вестланд» дивізії СС «Вікінг», яка, до речі, окрім німців, комплектувалася іноземними добровольцями-легіонерами - активістами нацистських партій окупованих країн Європи: Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії.
    Увечері 30 листопада мінометна рота на підставі даних полкової розвідки завдала ударів по виявленим вогневих точках противника. Стрілянина у відповідь невдовзі стихла: «вікінги» аж ніяк не очікували радянського наступу з боку крутого і сильно укріпленого скату висоти 126.7. Уночі підрозділи 175-го полку зуміли непомітно подолати рівну, добре пристріляну противником місцевість і зосередитися в очереті на березі річки Тузлов, звідки о 5.00 1 грудня почалася відчайдушна атака, що захопила есесівців зненацька!
    3-й батальйон під командуванням старшого лейтенанта С. Третьякова та батальйонного комісара В. Вечкутова, що діяв на правому фланзі, стрімким ривком увірвався у ворожі окопи. Підрозділи 1-го батальйону на чолі зі старшим лейтенантом Комардіним та молодшим політруком І. Коноваловим почали штурм на лівому фланзі, і під ураганним вогнем прорвалися в глибину ворожої оборони. Радянські воїни знищили кілька кулеметних обслуг, багнетами зустріли ворожу контратаку, у рукопашному бою змусивши «вікінгів» тікати. Старший лейтенант Комардін з частиною підлеглих зумів пробитися в тил противника, відрізаючи гітлерівцям шляхи до відступу.
    2-й батальйон під командуванням старшого лейтенанта І. Горба і військкома молодшого політрука І. Буканова, що складав другий ешелон атакуючих, швидким ударом розгромив уцілілі вогневі точки есесівців у центрі району оборони і зєднався з групою Комардіна. Разом вони просунулися на 3-4 кілометри в тил ворога. Розгублені фашисти, кидаючи зброю, кинулися тікати. Близько 50 із них навіть скинули зимове взуття і бігли босоніж! Рятуючись від остаточного розгрому, німці кинули проти воїнів внутрішніх військ бронетехніку - але мужні бійці прийняли нерівний бій. Ціною неабияких втрат вони відбили контратаку 30 німецьких танків, не віддавши ворогу жодної пяді рідної землі, вистояли і продовжили гнати окупантів, що тікали під прикриттям танкового вогню. Того дня полк просунувся вперед на 20 км, на полі бою залишилися кілька протитанкових гармат, кулемети, багато гвинтівок та боєприпасів, а також понад 500 мертвих загарбників...
    Весь час, поки тривав бій, старший лейтенант Василь Комардін безстрашно вів далі своїх підлеглих. У кожному ворожому солдатові він бачив убивцю своєї коханої. Попереду знаходився командний пункт есесівців. Незважаючи на небезпеку, мужній командир з гранатами в руках кинувся вперед... Ворожа куля навіки зупинила серце Василя Юхимовича, але перед цим комбат устиг відправити на той світ кількох ворожих офіцерів. Він виконав свою клятву, помстившись за Зою...
    Бойові побратими поховали старшого лейтенанта Комардіна в братській могилі і продовжили боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. І хоч де б бився 175-й полк, в його лавах завжди було незримо присутнє загибле подружжя. Адже обоє удостоїлися посмертних почестей, якими, за старим військовим звичаєм, ушановуються герої з героїв. «Командира батальона старшего лейтенанта Комардина и санитарку минометной роты Комардину Зою Антоновну числить постоянно бойцами 175 полка в знак памяти, как геройски погибших в борьбе с немецкими оккупантами. Будем чтить память славных героев!» - йдеться у наказі по 71-й бригаді військ НКВС №220 від 26 грудня 1941 року. Погодьтеся, факт вражаючий, особливо для часів, коли воїни гинули в боях тисячами. Та й випадок, коли до списків частини навічно було зараховано подружню пару - унікальний у вітчизняній військовій історії...
    Згодом полк брав участь у боях за Ростов, воював на Північному Кавказі. Свідченням масового героїзму воїнів 175-го полку свідчить її бойова нагорода: за зразкове виконання бойових завдань командування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 березня 1945 року частину було нагороджено орденом Червоного Прапора.
    НЕ ЗГАСАЄ ПАМЯТЬ У ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ
    Невдовзі після закінчення війни 175-й Червонопрапорний полк було розформовано. Проте імена подружжя героїв у військах правопорядку не забули.
    - 2 жовтня 1990 року наказом міністра внутрішніх справ СРСР № 458 Василя Юхимовича та Зою Антонівну було перезачислено до списків 1-ї роти донецького оперативного полку внутрішніх військ МВС, - розповідає начальник групи по звязках з громадськістю та засобами масової інформації управління Східного територіального командування ВВ підполковник Олександр Степанов. - Проте коли частина увійшла до складу Національної гвардії України, на жаль, про традицію вшанування родини Комардіних забули. Лише після розформування НГУ історичну справедливість було відновлено - наказом Міністра внутрішніх справ України від 30 червня 2000 року № 421 подружжя було знов зараховано навічно до окремої бригади ВВ, що дислокувалася в столиці шахтарського краю.
    Згодом, у ході організаційно-штатних заходів, зєднання було поетапно скорочено до окремого батальйону, який зрештою став лінійним батальйоном оперативного призначення у складі донецької СМВЧМ. З того часу питання про нове перезачислення подружжя Комардіних залишається відкритим - адже для цього потрібен наказ міністра внутрішніх справ. Командування частини подавало необхідні документи, щоб владнати цю формальність, проте, на жаль, цього досі не зроблено...
    Утім, незважаючи на юридичні колізії, у частині продовжують шанувати память героїчного подружжя. У казармі оперативного підрозділу обладнаний куточок памяті. На стіні біля двох ліжок знаходиться стенд з фотографіями Василя і Зої Комардіних та їхніми біографіями. Традиційно біля куточку славних героїв проходять урочисті заходи, зокрема, зустріч молодого поповнення, «дні відкритих дверей», вечори вшанування кращих воїнів, лекторії та тематичні заняття.
    "Старший лейтенант Комардін!" "Загинув у бою за волю і незалежність Батьківщини!" "Санінструктор Комардіна!" "Загинула в бою за волю і незалежність Батьківщини!" - лунає щодня під час вечірньої перевірки в цьому підрозділі донецького полку внутрішніх військ.
    Портрети Комардіних нині експонуються у меморіальному залі Центрального музею ВВ МВС України. Памятають про їхні подвиги і в сусідній Росії. У Центральному музеї внутрішніх військ МВС Російської Федерації імена відважного комбата та його вірної дружини викарбувані на стіні разом з іменами інших героїв внутрішніх військ. Двоє закоханих сердець змогла розлучити лише смерть, яку вони прийняли за свою Батьківщину...
    Последний раз редактировалось VV-nik; 17.01.2011 в 12:04.

  5. #4
    генерал-полковник Аватар для VV-nik
    Регистрация
    16.11.2008
    Репутация: 6510
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    10,184

    По умолчанию Re: Герои украинских ВВ

    Капитан Михаил Павлович СИЛЕНКО
    Командир 4-го батальона 233-го полка конвойных войск НКВД СССР.

    Пал смертью храбрых в 10 сентября 1941 года в бою с немецко-фашистскими захватчиками.
    Кавалер ордена Красного Знамени (еще за Гражданскую - к моменту начала ВОВ он был уже достаточно старый дядька - 45 лет...).
    Зачислен навечно в списки 2-й отдельной Галицкой бригады ВВ МВД Украины (в/ч 3002).

    Після зосередження у таборі Ракітному, що під Харковом, увечері 9 вересня 233-й полк було перекинуто до Ромнів, що на Сумщині, для виконання завдань з охорони тилу Південно-Західного фронту. Але відпочити після тридобового маршу воїнам не судилося: вночі начальник штабу полку майор Товстолужський отримав від керівників місцевої влади повідомлення про наближення до міста ворожих військ. Звісно, воїни частини й гадки не мали, що до них наближався авангард ворожої 2-ї танкової групи генерала Гудеріана, що, прорвавши радянську оборону, швидко просувалася до сусідньої Лохвиці (Полтавська обл.), де вона мала зустрітися із правофланговою 1-ю танковою групою, яка форсувала Дніпро в районі Кременчука, щоб зрештою зімкнути «лещата» оточення навколо військ чотирьох радянських армій, що обороняли Київ...
    Частин Червоної Армії в Ромнах не було, тому підрозділи 233-го полку негайно почали готуватися до оборони: було посилено виставлену раніше сторожову охорону, надіслано у розвідку на автомашинах стрілецький взвод на чолі зі старшим лейтенантом Тарасенком, який з
    ясував: село Юрївка справді зайняв противник - до батальйону мотопіхоти та близько 30 танків. Дорогу з Юрївки біля села Процівка перекрила 9-та рота під командуванням старшого лейтенанта Фархутдінова.
    Близько 8.00 10 вересня противник наблизився до Ромнів, відкривши сильний кулеметно-мінометний вогонь. Близько 30 танків ринулися на позиції 233-го полку, ворожа піхота почала обходити фланги. Підрозділи вступили в бій у складних умовах: через брак часу і нестачу шанцевого інструменту (полк мав лише по одній лопаті на 10 бійців) облаштування позицій не було завершено. До того ж, частина не мала протитанкових засобів, окрім гранат та пляшок із запалювальною сумішшю. Але воїни-правоохоронці не похитнулися, прийняли на себе страшний удар...
    Кровопролитний бій тривав до вечора, коли підрозділи полку отримали наказ: відійти і зайняти оборону на південному березі річки Сула, влаштувавши на переправах завали. Багатьом воїнам довелося долати Сулу вплав, під зосередженим вогнем, який німці вели з високої околиці міста.
    Прикривати відхід інших підрозділів полку випало 4-му батальйону, який, до речі, було сформовано із військовослужбовців київського 227-го полку конвойних військ НКВС і повністю введено до складу 233-го полку. Очолював цей підрозділ 45-річний капітан Михайло Павлович Силенко - учасник Громадянської війни, кавалер ордена Червоного Прапора.
    У ході бою комбат подавав підлеглим особистий приклад мужності та героїзму. Гітлерівці намагалися оволодіти мостом через Сулу. З кожною ворожою атакою все менше бійців залишалося в батальйоні, закінчувалися набої і гранати. Щоб затримати ворога, комбат вирішив знищити переправу. Вибухівки воїни не мали, тож довелося підпалювати міст, обливаючи його гасом. Перша спроба, яку під ворожим вогнем здійснив червоноармієць Олександр Мельников, була невдалою. Тим часом міст знов атакували німецькі танки та піхота... Комбат з групою бійців перегородив їм шлях і в цьому страшному нерівному бою на чолі підлеглих загинув смертю героя, зупинивши просування ворога і забезпечивши вихід полку з оточення...
    233-й полк, один проти переважаючих сил противника, без артилерії і мінометів, утримував тактично невигідні рубежі на берегах Сули та в районі Липової Долини до 13 вересня...
    Последний раз редактировалось VV-nik; 13.09.2011 в 14:49.

  6. #5
    генерал-полковник Аватар для VV-nik
    Регистрация
    16.11.2008
    Репутация: 6510
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    10,184

    По умолчанию Re: Герои украинских ВВ

    Прапорщик Виталий Михайлович ЛИТВЯК
    Пал смертью храбрых в октябре 1998 года при задержании вооруженного преступника.
    Посмертно награжден орденом "За мужність" ІІІ степени.
    Жена, а позже - и сын - стали военнослужащими внутренних войск МВД: жена - прапорщик, сын - в 2011-м окончил факультет ВВ НАВС, лейтенант...

    НЕБО ЗАБИРАЄ НАЙКРАЩИХ...
    Він був звичайним, той жовтневий день 1998 року. Принаймні, як згадує нині вдова загиблого прапорщика Віталія Литвяка Тетяна Миколаївна, зовсім не відрізнявся від інших... Ще з минулого вечора вона проводила свого чоловіка на чергування і, як завжди, чекала на нього вдома разом із восьмирічним сином. За вікном вже стемніло і з хвилини на хвилину він мав з"явитися на порозі: міцно обійняти та ніжно поцілувати...
    На годиннику було близько 22.00, коли начальник варти дислокованого у місті Шостці підрозділу з охорони установи виконання покарань сумської частини ВВ 26-річний прапорщик Віталій Литвяк підходив до свого будинку, повертаючись зі служби. Аж раптом він побачив, як з під"їзду з криками по допомогу вибігла сусідка із маленькою донечкою - жінка тікала, не знаючи де сховатися від свого співмешканця. Розлючений чоловік, який, до речі, нещодавно відбув покарання за розбій - бив жінку на очах дитини...
    Віталій Михайлович ніколи не ховався від життєвих труднощів, ніколи не мовчав, коли поруч бачив несправедливість, а те, що хтось може підняти руку на жінку - він взагалі не міг усвідомити. Віталій не залишився осторонь чужої біди, і, не задумуючись, поспішив рятувати знайому. Між чоловіками зав"язалася суперечка, яка перейшла у бійку. Раптом колишній «зек» вихопив з кишені «заточку» і наніс нею п"ять ударів військовослужбовцю...
    Гострий біль обпікав тіло, але в ці страшні хвилини прапорщик Литвяк дбав не про себе, а про те, щоб затримати злочинця: незважаючи на тяжкі, глибокі поранення, він наздогнав нападника, який намагався зникнути з місця пригоди, і утримував його, доки не приїхали співробітники міліції та медпрацівники, викликані потерпілою. На жаль, лікарям не вдалося врятувати життя Віталія - він втратив багато крові і в кареті «швидкої допомоги» його серце перестало битися...
    «Ні! Це неправда! Його не можуть вбити, він вже вертався додому! Він після чергування!..» - до останнього Тетяна вірила, що то просто фатальна помилка...
    Указом Президента України від 26 березня 1999 року прапорщика Віталія Михайловича Литвяка було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)...
    Минуло вже майже 11 років з дня тієї трагедії. Для Тетяни Миколаївни це були тяжкі роки - роки страждань, нестерпного болю і, водночас - найкращих спогадів про Віталія...
    Вона часто згадувала як вони, ще дітьми, грали в одному дворі, ходили до школи, навчаючись у паралельних класах. Вони й самі не помітили, як швидко промайнув час, як вони подорослішали, і як їхня дитяча дружба переросла у справжнє доросле кохання. А там і перші квіти, перші побачення, перші поцілунки... Після закінчення одинадцятого класу Віталій освідчився Тетяні і невдовзі вони одружилися.
    Справді найщасливішим став для Віталія Михайловича перший весняний день 1989 року, коли кохана дружина подарувала йому сина - Владислава. Проте вже за рік на молоде подружжя чекала розлука: у 1990-му Віталія було призвано на строкову військову службу і направлено до частину внутрішніх військ МВС, у далекий Свердловськ.
    Протягом двох років строкової молода дружина майже щодня отримувала листи з щирими зізнаннями в коханні, рідкі телефонні дзвінки не давали забути його ніжний голос, а серце вірило, що він скоро повернеться додому...
    Віталій Литвяк народився в скромній, працьовитій родині: його батько, Михайло Миколайович, був водієм, а мати, Єфросинія Леонівна - робітницею Шосткінського казенного заводу «Імпульс». Їхній син обрав інший життєвий шлях - невдовзі після звільнення в запас він вирішив повернутися до лав рідних внутрішніх військ.
    Самовідданий, наполегливий, сумлінний військовослужбовець - так його характеризувало командування підрозділу ВВ з охорони установи виконання покарань. Колеги згадують про нього: зразково виконував буденні службові обов?язки, був взірцевим сім?янином і добрим, щирим товаришем по службі. Він не міг не дотриматись даного слова або не допомогти людині у скрутну хвилину, не міг зрадити або збрехати ? так його навчили батьки. А згодом він і сам вчив свого сина завжди бути Людиною?
    Ці настанови пам?ятає син героя ? Владислав, який вирішив продовжити батьківську справу: після закінчення середньої загальноосвітньої школи він вступив на факультет внутрішніх військ Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби Київського національного університету внутрішніх справ. Позаду вже два роки навчання, після закінчення якого Владислав мріє стати офіцером столичного окремого з?єднання ВВ з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав в Україні.
    Сподіваймося, що здійсненню цієї мрії допоможуть успадковані від батька риси характеру: самовідданість, наполегливість, сумлінність. На жаль тільки, батько цього вже не побачить?
    До речі, Владислав ? не єдиний правоохоронець в родині: невдовзі після трагедії Тетяну Миколаївну було прийнято на військову службу за контрактом до лав шосткінського полку ВВ з охорони важливих державних об?єктів. Нині вона ? старшина, обіймає посаду контролера спеціальної комендатури.
    В цій частині пам"ятають не лише про героїчний вчинок свого земляка - прапорщика Віталія Литвяка, але й про подвиги ще одинадцяти військовослужбовців ВВ, які загинули при виконанні службового обов"язку: побачивши матеріали стенду «Немеркнучий подвиг», що у кімнаті бойової слави шосткінської частини, на якому - фотопортрети загиблих героїв військ правопорядку, та розповіді про їх життєві шляхи, автор цих рядків замислилася: якби хвилиною мовчання вшановували пам"ять кожного правоохоронця, який загинув під час виконання службових обов"язків, напевно, тиша стояла б не один десяток років?
    Щороку 25 жовтня, в день загибелі Віталія Литвяка, на його могилі збираються рідні та близькі, друзі й товариші по службі. Віддати данину пам"яті кавалеру ордена «За мужність» приходять навіть ті, хто рідко спілкувався з ним, адже він був привітним і завжди безвідмовним чоловіком. Біль від такої втрати не затихає досі і, напевно, щемітиме вічно. Звичайно, ніщо не може повернути близьку людину, але військовослужбовці шосткінського полку ВВ не залишають наодинці з життєвими клопотами та проблемами родину Литвяків.
    ...Невдовзі після трагедії маленький Владик спитав у мами: «Чому мій тато загинув?». Тетяна розгубилася. Що в таких ситуаціях відповідають дітям? Як розповісти синові про життя та смерть і при цьому не травмувати його дитячу душу? Очі налилися слізьми... Вона обійняла Владислава і відповіла: «Синочок, просто небо забирає найкращих...»

    Старший лейтенант Оксана ГЛАДКА
    Последний раз редактировалось VV-nik; 13.09.2011 в 14:21.

  7. #6
    /на доске почёта/
    Регистрация
    18.02.2010
    Репутация: 448
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    271

    По умолчанию

    VV-nik, а если начал службу у нас, а Героя получил в России, о нем можно? Многие ведь начинали здесь службу.

  8. #7
    генерал-майор Аватар для Немесіда
    Регистрация
    01.02.2010
    Репутация: 645
    Адрес
    столица
    Служба
    Вольный найм
    Сообщений
    1,503

    По умолчанию

    Цитата Сообщение от 321 Посмотреть сообщение
    VV-nik, а если начал службу у нас, а Героя получил в России, о нем можно? Многие ведь начинали здесь службу.
    Не можно, а нужно! Героев нужно знать!
    ________________________________________
    Не нужно меня критиковать, лучше высечь..... В мраморе!:pardon:

  9. #8
    /на доске почёта/
    Регистрация
    18.02.2010
    Репутация: 448
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    271

    По умолчанию

    Цитата Сообщение от Немесіда Посмотреть сообщение
    Не можно, а нужно! Героев нужно знать!
    Тогда расскажу. VV-nik, может быть эта фимилия что - то и скажет. Игорь Груднов, начал служить в 7429 (киевский конвойный) в 80 годах. В нашу роту он пришел зам. по боевой. Молодой литеха в наглаженных сапогах и пачкой "Мальборо" в кармане. Играл на гитаре в нашем самодеятельном ансамбле, отличный футболист и нормальный офицер по отношению к солдатам и своим обязанностям. Потом, как водится, пути разошлись. Игорь принял роту в Белой Церкви, меня куда -то тоже мотануло. Встретились уже в Академии, оба после Афгана. Он очник, я - заочник. Игореха уехал потом в Россию, перезванивались иногда. В основном он по Дальнему Востоку прыгал. Ну а дальше у каждого по своему. Он - в Чечню, я -на пенсию. Как то смотрим репортаж из Грозного. Слышу голос знакомый за кадром, комментирующий результаты какой - то операции. Он-не он? Жену позвал, она заплакала - "это Игоря голос, только уставший и грусный". Но лица не показали.Несколько лет назад звонит- я в Киеве. Встретились. С войны он несколько лет не вылазил. Был и комендантом Грозного, и группировкой командовал. Получил ранение, в госпитале чуть кони не отбросил. Получил Звезду Героя. В отпуске был после окончания Академии Ген.штаба. Планировал ехать командовать Саратовским училищем ВВэшным, да какие интриги помешали. Уехал опять на Дальний Восток. Как то пару лет назад дочка его проездом была, пообщались по телефону. Говорила, что с отцом все в порядке. Попросил ее, что бы отец как нибудь перезвонил - да так и жду звонка. Но не в обиде- служба. На сайтах о Героях России можно встретить о нем информацию. Но, думаю, и украинские ВВ могут гордиться тем, что помогли встать ему на офицерские ноги, воспитать порядочное отношение к службе (и, кстати, встретить здесь свою будущую жену).

  10. 3 пользователя(ей) сказали cпасибо:
    dixja (21.06.2011)VV-nik (19.02.2010)Немесіда (19.02.2010)
  11. #9
    генерал-полковник Аватар для VV-nik
    Регистрация
    16.11.2008
    Репутация: 6510
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    10,184

    По умолчанию

    Цитата Сообщение от 321 Посмотреть сообщение
    думаю, и украинские ВВ могут гордиться тем, что помогли встать ему на офицерские ноги, воспитать порядочное отношение к службе (и, кстати, встретить здесь свою будущую жену)
    спасибо, +1!
    фамилия - конечно, говорит...)))
    да много там "наших" - один только Фоменко чего стОит, бывший киевский комбриг, который стал Героем России и генералом... я его немного знал...)))
    И генерал Скрыпник, который в Грозном погиб - это ж наш бывший замкомандующего...
    Ну тут правда тема такая, что надо спокойно и не спеша "раскручивать"... а то, вот смотрю - и фото куда-то подевались, и тексты покорёжило...(((( думаю, вскорости мы ено дело подправим...)))

  12. #10
    /на доске почёта/
    Регистрация
    18.02.2010
    Репутация: 448
    Адрес
    Киев
    Служба
    Пенсионер МВД
    Сообщений
    271

    По умолчанию

    Цитата Сообщение от Немесіда Посмотреть сообщение
    есть ряд других способов связаться с другом: родственники, 21 век на дворе - интернет технологии и те. де.
    Вы их найдете
    Надо, действительно, заняться. Вот ссылка про Игоря. Только тут он еще полковником называется.
    http://vh5402.narod.ru/2005/geroi_fi...d/str_017.html

Страница 1 из 8 123 ... ПоследняяПоследняя

Ваши права

  • Вы не можете создавать новые темы
  • Вы не можете отвечать в темах
  • Вы не можете прикреплять вложения
  • Вы не можете редактировать свои сообщения
  •