Вопросы, пожелания, недовольства, нехватка функционала по новому движку

Герои украинских ВВ

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#1
запускаю новую тему...
По-моему - страна должна знать своих героев!
(просю прощения, при переводе форума на новые "рельсы" чет у нас с грамматикой проблемы возникли... По мере сил - будем это дело исправлять, но не обессудьтте, ежли че покажиццо не по правилам...):pardon:
 
Последнее редактирование:

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#2
Майор Владимир Федорович ИГНАТЬЕВ
Пал смертью храбрых 15 июля 1992 года при задержании особо опасного вооруженного преступника в вагоне поезда «Одеса -Ясиноватая».

Заметив, что нетрезвый пассажир (как выяснилось позже - участник вооруженного конфликта в Приднестровье) угрожает попутчикам ручной гранатой Ф-1, возвращавшийся домой из командировки офицер запорожского полка Национальной гвардии Украины майор Игнатьев, вытолкал преступника в тамбур - но тот успел выдернуть предохранительную чеку и бросить гранату на пол. Пытаясь спасти жизнь других пассажиров, Владимир Федорович накрыл гранату своим телом. От взрыва погибли только преступник и отважный офицер...
Майор Владимир Игнатьев награжден Знаком отличия Президента Украины (под №6) - в настоящее время - орден "За заслуги".
Его имя занесено навечно в списки запорожской бригады ВВ (в/ч 3033), личный состав которой шефствует над могилой героя (в селе Балабино Запорожской обл.).
На территории военного городка установлен памятник.
Вдова героя, прапорщик Клавдия Владимировна Игнатьева, служила в в/ч 3033 до смерти от болезни в 2003 г.
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
ЗГАДАЙМО ГЕРОЇВ ІМЕНА!

«ГАРЯЧА ТОЧКА» НАЗДОГНАЛА ЙОГО НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ...

Ручна осколкова граната Ф-1 - зброя безвідмовна, проста й дешева у виготовленні. Саме тому цей боєприпас, що має солдатське прізвисько «лимонка», перебуває на озброєнні без суттєвих модернізацій аж з тридцятих років. Ф-1 належить до типу «оборонних» гранат - застосовувати її можна лише з-за укриття: після спрацювання ударного механізму порохова трубка запалу горить три-чотири секунди - і вибух потужного заряду розриває рубчасте тіло гранати, осколки якої зберігають уражаючу силу в радіусі двохсот метрів. А при підриві в закритому приміщенні «лимонка» не залишає жертвам жодного шансу...
Спробуємо уявити собі, який страх викликала в пасажирів поїзда №192 «Одеса - Ясинувата» справді жахлива картина: нетверезий молодик з божевільними очима сипле прокляттями, розмахуючи «лимонкою». «Усіх вас підірву!» - істеричний крик злочинця свідки цієї події пам"ятатимуть усе життя. Пам"ятатимуть і те, як до безумця кинувся чоловік у міліцейській формі та виштовхнув його в неробочий тамбур, і як потім вагон здригнувся від вибуху...
Осі і не вір у забобони - злощасний вагон мав тринадцятий номер...
Він, той єдиний, хто вступив у двобій зі смертю, краще за будь-кого у вагоні знав, що таке смертельна небезпека й життя, обірвані психопатами зі зброєю в руках і примітивними гаслами в голові. Охорона правопорядку була його професією - він бачив охоплену національною ворожнечею Вірменію, рятував людей і боровся з мародерством у зруйнованому землетрусом Спітаку, він був у лавах миротворців у багатостраждальному Нагорному Карабаху, де в нього та його товаришів з двох сторін стріляли такі ж одурманені вакханалією беззаконня і власною силою озвірілі люди, як і той, з гранатою.
З тієї війни він повернувся неушкодженим на мирну землю своїх батьків, але його наздогнала інша «гаряча точка» вже неіснуючого Союзу...
Він стояв між озброєним бандитом та переляканими людьми і, не вагаючись, зробив те, що вимагав обов"язок захисника України. Його звали Володимир Федорович Ігнатьєв, він був майором Національної гвардії, кадровим офіцером внутрішніх військ. Не доживши лише кількох місяців до свого 40-річчя, 15 липня 1992 року він закрив собою десятки співгромадян від безглуздої, жахливої смерті...
Володимир Федорович народився і виріс на Вінниччині, в селі Серебринець Могилів-Подільського району. Земляки пам"ятають його хорошим помічником для матусі та молодшої сестри, працьовитим, кмітливим хлопцем, що жадібно тягнувся до знань, до техніки. До призову на строкову військову службу він з відзнакою закінчив ПТУ і прийшов до лав внутрішніх військ фахівцем-зв"язківцем. За сумлінну службу був відзначений нашивками сержанта та нагрудним знаком ВВ МВС «За відзнаку в службі» ІІ ступеня. Отриманий під час строкової сріблястий «вевешний хрест» він з гордістю носив на мундирі все подальше життя...
А присвятити його Володимир вирішив улюбленій професії та службі у рідних військах. Закінчивши школу прапорщиків, обіймає посаду начальника ремонтної майстерні зв"язку полку ВВ, дислокованого у Кутаїсі, проте не задовольняється досягнутим - торує шлях до вищої освіти та офіцерських зірок. Після закінчення 1991 року Одеського електротехнічного інституту зв"язку прапорщик Ігнатьєв отримав нагрудний знак-«ромб», прикрашений інженерськими «молоточками», а наступного року - офіцерські погони. Командир взводу, роти, начальник зв"язку полку - за кожним кроком службовими сходами стоїть нелегка ратна праця, робота з підвищення особистої кваліфікації, зокрема, навчання на офіцерських курсах.
З початком сумнозвісних міжнаціональних конфліктів у Закавказзі Володимиру Федоровичу довелося засвоювати ще й тонкощі професії військового миротворця: він сповна випив чашу «карабахської епопеї» з її безглуздою жорстокістю та підступністю, що коштували внутрішнім військам значних втрат. Повернувшись із Карабаху, опинився чужинцем на ще вчора рідній землі. Як і багато інших військовослужбовців - виходців з України, Ігнатьєв разом з дружиною Клавдією Володимирівною вирішили їхати на Батьківщину, де процес творення незалежної держави не супроводжувався стріляниною.
Вакансії у військах МВС не знайшлося, однак Володимира Федоровича охоче прийняли до Національної гвардії, що саме розгортала свої дивізії на базі оперативних та міліцейських частин ВВ. Так майор Ігнатьєв став начальником зв"язку запорізького полку НГУ. Роботи на новому місці вистачало, до того ж подружжя Ігнатьєвих мешкало в родичів, але вони терпляче долали труднощі, з оптимізмом дивилися в майбутнє. Планували купити будиночок у селі, взяти на виховання малюків з дитячого будинку (мати своїх дітей їм, на жаль, не судилося). День 15 липня перекреслив життєві плани цієї скромної, порядної родини...
Того дня майор Ігнатьєв повертався додому з Одеси зі службового відрядження. Близько 22.00, коли поїзд прямував перегоном Буялик-Березівка, у тринадцятому вагоні розгорівся п"яний скандал: якийсь нетверезий чоловік почав чіплятися до солдатів, що їхали в одному з купе. Суть його претензій зводилася до того, що лише він є тут справжнім воякою, оскільки воював у складі «придністровської гвардії»...
Спроби інших пасажирів заспокоїти дебошира були марними - той, відчувши загальну увагу, розпалювався з кожною хвилиною. Як останній «убивчий» аргумент у сварці молодик «пред?явив» гранату Ф-1, учепившись за кільце запобіжної чеки...
Того вечора Володимир Федорович був одягнений у міліцейську форму. Річ у тім, що особливу форму Нацгвардії 1992 року отримали тільки деякі столичні підрозділи, і особовий склад запорізького полку - вчорашнього міліцейського батальйону ВВ - продовжував носити формений одяг міліції з «союзних» запасів. Зрозуміло, чому переляканий провідник вагона кинувся по допомогу саме до майора Ігнатьєва.
Колега-зв"язківець із сусідньої конвойної частини, згадуючи Ігнатьєва, із сумом сказав: «Справжній офіцер був... Справжній «вевешник»... Здається, саме в цій фразі криється головний мотив героїчного вчинку - він був правоохоронцем не лише за формою, а й за змістом, за станом душі.
Провідник вагона був єдиним свідком того, що сталося в тамбурі - випадково чи навмисно злочинець висмикнув з гранати чеку і кинув її на підлогу. Різкий оплеск капсуля, димок - безвідмовний запал почав відраховувати чотири секунди. Останнє, що бачив свідок перед тим як інстинктивно захлопнути двері тамбура, - офіцер нахилився, підняв гранату і... притиснув її до свого тіла...
Звичайно, розповідь провідника після пережитого шоку певною мірою суб"єктивна. Проте висновки судмедекспертизи про характер поранень на тілі Володимира Федоровича свідчать, що офіцер прийняв на себе основну силу вибуху, закривши собою інших пасажирів... Замислимося: для того, щоб прийняти рішення, у майора Ігнатьєва було лише кілька секунд. Він міг (суто теоретично) спробувати викинути «лимонку» «за борт», приміром, у прохід між вагонами, але 200-метровий «радіус смерті» пройшов би тоді по сусідньому вагону, де також були люди...
Ігнатьєв закривав собою не тільки пасажирів, а й злочинця, однак вибух не пощадив і того, хто його спричинив. Пізніше з"ясувалося, що це був житель Кривого Рогу, такий собі Георгій Караєв, представник породи так званих «диких гусей». У Придністров"ї, де у той час тривав братовбивчий збройний конфлікт, з"явилося чимало сумнівних осіб кримінально-люмпенського ґатунку, які з усіх куточків колишнього Союзу з"їхалися під прапори місцевих сепаратистів. Гучні гасла не могли прикрити брудну мету цих вояк без честі та батьківщини, що розраховували навіть не на нечувані гонорари - раді були й «халявним» харчам та спиртному, «романтиці» розбійницької вольниці, а головне - зброї, яку в самопроголошений республіці роздавали всім, не розбираючись. Ймовірно, саме зброя стала для Караєва платнею за «службу» в «гвардії Придністров"я»: з його речей було вилучено ще одну гранату Ф-1, автомат АКМС з двома магазинами, 80 набоїв, вибухівку, військовий «камуфляж»... Одному Богу відомо, як безумець збирався використати цей «арсенал»...
Відважного майора вшанували на державному рівні - Указом Президента України Леоніда Кравчука його посмертно було нагороджено щойно заснованою першою нагородою глави держави - Почесною відзнакою Президента України (нині - орден «За заслуги»). Проте минуло чимало часу, поки вдові героя вручили малиновий хрест із тризубом під номером 6... Утім, вагомість цієї нагороди полягає саме в тому, що майор Ігнатьєв увійшов до новітньої історії України як один із перших кавалерів першого українського ордена - і став першим військовослужбовцем, відзначеним посмертно за подвиг, здійснений у мирний час...
Через рік, наказом командувача НГУ від 20 вересня 1993 року, ім?я майора Ігнатьєва було навічно занесено до списків роти зв?язку запорізького полку Національної гвардії. Цю честь отримують одиниці ? герої з героїв...
Минали роки, частина НГУ повернулася до складу внутрішніх військ, неодноразово змінювалася її організаційно-штатна структура, проте вшанування пам"яті колеги завжди залишалося доброю традицією цього військового колективу. У приміщеннях штабу, клубу та у підрозділах нинішньої запорізької окремої спеціальної моторизованої бригади міліції ВВ МВС України стенд із портретом Володимира Федоровича та розповіддю про його подвиг. 2001 року біля плацу військового містечка встановлено пам"ятник відважному герою. Ім"я офіцера згадується однополчанами і під час виховних заходів, і на урочистих зборах, у ході яких героя вшановують хвилиною мовчання. Сторінка літопису з"єднання - подвиг майора Ігнатьєва та повчальність його біографії є справді чудовим прикладом для молодих воїнів. А в поминальні дні та в кожну роковину героїчної смерті, 15 липня, представники військового колективу відвідують могилу товариша, поруч із якою нині поховано і його дружину (на жаль, прапорщик запорізької СМВЧМ Клавдія Володимирівна Ігнатьєва померла у березні 2003 року)...
Дбайливо зберігається пам"ять про Володимира Федоровича Ігнатьева і в селі Росоши Теплицького району Вінницької області, де його мати Ніна Антонівна проживає нині разом із родиною дочки Тетяни. До слова, представник цієї сім"ї, племінник майора Ігнатьева Денис Подолян вирішив піти стежкою дядька - він обрав професію військовослужбовця й нині навчається у Запорізькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник», а наступного року планує вступити до Академії внутрішніх військ МВС України.
 
Последнее редактирование:

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#3
Старший лейтенант Василий Ефимович КОМАРДИН
Красноармеец Зоя Антоновна КОМАРДИНА
Пали смертью храбрых в ноябре 1941 года в боях с немецко-фашистскими захватчиками.
Единственная семейная пара, зачисленная навечно в списки воинской части...
Наград (посмертных) - нет, кроме Памяти...
Были занесены навечно в списки донецкого оперативного полка ВВ, но вследствие оргштатных изменений в настоящее время оказались фактически "за штатом"... Впрочем, в подразделении, где числится эта пара, "вычеркивать" их никто даже не думает - скорее наоборот...

Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
Это Василий Комардин (еще лейтенант), фото Зои Комардиной, к сожалению, не сохранилось... :(

ВОНИ ЖИТТЯ ЛЮБИЛИ, АЛЕ ПРИЙНЯЛИ СМЕРТЬ, ЯКА ВЕДЕ ДО БЕЗСМЕРТЯ...
Якби історія, про яку йтиметься далі, лягла в основу сценарію для кінофільму, то його авторам навіть не довелося б особливо фантазувати - правда життя іноді може бути красивішою і трагічнішою за найгеніальніший вимисел. Ця історія - про любов і щастя, вірність і загибель коханої людини, клятву помсти і героїчну смерть. Це розповідь про старшого лейтенанта Василя Комардіна та його дружину санінструктора Зою Комардіну...
ІЗ ЗАРОБІТЧАН - У КОМАНДИРИ...
Василь Комардін народився 1908 року (за іншими даними - 1902-го) в селі Берестянки Сасовського повіту Рязанської губернії. У родині він був найстаршим з чотирьох синів, тому з самого малку пізнав, що таке тяжка праця. З першою зорею вставали вони разом із батьком і йшли працювати в поле. І лише із заходом сонця, ледве переставляючи ноги і засинаючи на ходу, повертався малий Василько додому. Але часи були злиденні, і як не старалися Комардіни, як не рвалися з останніх сил, бідність не покидала хати. Щоб хоч якось допомогти сім[FONT=&quot]’[/FONT]ї, хлопець влаштувався чорноробом на залізничній станції Сасово. Робота була тяжкою і марудною навіть для дорослого, не кажучи вже про підлітка. Платили за неї копійки, проте це все ж були «живі» гроші, за які можна було купити сяку-таку одежину.
Один із земляків умовив Василя поїхати до Астрахані, тут хлопець улаштувався працювати на пивний завод. А через два з половиною роки, за рекомендацією комсомолу, Василя направили до Сталінграду, на будівництво відомого металургійного заводу «Червоний Жовтень». Пізніше молодого робітника було призвано на строкову службу, яку йому довелося проходити в окремому кавалерійському дивізіоні 13-го мотострілецького полку внутрішніх військ.
За нетривалий час червоноармієць Комардін устиг зарекомендувати себе сумлінним бійцем. Його було зараховано до полкової школи, а після закінчення навчання - призначено на посаду командира відділення. Згодом, як одного з кращих молодших командирів частини, Василя направили на навчання до харківської 2-ї школи прикордонної охорони та військ ОДПУ (нині - Академія внутрішніх військ МВС України).
Після завершення навчання новоспечений лейтенант продовжив службу у 160-му полку ВВ, що дислокувався у місті Рубіжному (нині - Луганська обл.). Протягом нетривалого часу Василь Юхимович проявив себе відповідальним, ініціативним і добре підготовленим командиром взводу. Тому коли у частині з[FONT=&quot]’[/FONT]явилася вакансія помічника командира роти, командування без вагань призначило на цю посаду лейтенанта Комардіна. А ще через два роки він став командиром роти. «Це був витриманий, скромний товариш, вимогливий командир, турботливий батько своїх бійців», - напишуть про нього пізніше у наказі, що стане його останньою, посмертною характеристикою...
«Я БУДУ ТАМ, ДЕ БУДЕШ ТИ!»
Втім, жодна кар[FONT=&quot]’[/FONT]єра, якою б успішною вона була, не в змозі замінити щастя, що можливе лише тоді, коли поряд із тобою кохана людина. Для Василя такою людиною стала Зоя Маєвська. Струнка симпатична студентка медичного технікуму з міста Чистяково запала в душу офіцеру під час першого знайомства. Дівчині лейтенант також сподобався. Їм обом знадобилося лише кілька побачень, щоб зрозуміти, що вони створені одне для одного. Взаємна симпатія переросла у справжнє кохання. Після весілля у молодят розпочалося подружнє життя, у якому панувала любов і взаєморозуміння як у по-справжньому закоханих людей. Проте довго насолоджуватися сімейним щастям їм не вдалося. Страшна новина враз перекреслила всі їхні плани на майбутнє: фашистська Німеччина напала на Радянській Союз, розпочалася Велика Вітчизняна війна...
На третій день війни у Донбасі, в місті Горлівці, на базі 73-го та 87-го окремих батальйонів військ НКВС СРСР з охорони особливо важливих об[FONT=&quot]’[/FONT]єктів промисловості почав формуватися 175-й стрілецький полк ВВ. До його складу увійшли багато шахтарів та робітників місцевих підприємств. Один з батальйонів нової частини очолив старший лейтенант Комардін.
Коли дружина дізналася про призначення Василя Юхимовича, вона одразу ж побажала приєднатися до чоловіка і відбути з ним на фронт. З одного боку, рішення жінки залишатися поруч з ним порадувало комбата Комардіна. Але з іншого... Це була не розважальна поїздка, сповнена веселих і цікавих пригод, а дорога на криваву і смертельну бійню, з якої не кожному випадало щастя повернутися живим. А втрачати кохану, заради якої він був готовий віддати власне життя, чоловік не хотів. Проте як не умовляв Василь дружину відмовитися від свого рішення, Зоя на всі переконання чоловіка твердо відповідала: «Я буду там, де будеш ти!». Врешті-решт комбату довелося скоритися, і Зоя Комардіна стала санінструктором мінометної роти 175-го полку.
Спочатку особовий склад частини охороняв і обороняв особливо важливі промислові підприємства в Донбасі і тил Південного фронту. А вже 12 листопада 1941 року за наказом командувача фронту виступив на передову, де розпочав бої на ростовському та дебальцевському напрямках. Ворожі війська, що розраховували на швидку перемогу, наразилися гідну відсіч: військовослужбовці ВВ не тільки стримували та вимотували переважаючі сили ворога, але й примушували його відступати.
Так, 16 листопада 1941 року воїни 175-го полку, без жодної артилерійської підтримки, під ураганним вогнем повзком протягом 4 годин подолали 2-кілометрову відстань до ворожого переднього краю і в ході рішучої атаки оволоділи укріпленнями на висоті 153.0. Про запеклість бою свідчить хоча б те, що висота кілька разів переходила з рук у руки і, як ішлося у звіті командування 71-ї бригади військ НКВС, «...сила наступательного порыва 175 полка была настолько высока, что в разгаре боя в бой ринулись, не имея на то разрешения, красноармейцы из обоза, ротные повара и личный состав других служб полка...».
Тяжким і кровопролитним був і день 22 листопада. Земля здригалася від вибухів, кулі, міни і снаряди косили ряди бійців, але полк тримався. Зоя Комардіна, незважаючи на смертельну небезпеку, надавала медичну допомогу пораненим. Не встигала перев[FONT=&quot]’[/FONT]язати одного, як потрібно було бігти до другого. Одна з таких перебіжок стала для неї останньою - осколок міни обірвав її молоде життя. Їй було лише 25 років...
У селищі Цимлянка Ростовської області Зоя Комардіна знайшла останній спочинок. Провести в останню путь свого санінструктора зібралися її однополчани, зокрема і бойові побратими-мінометники. Декого із них лише нещодавно перев[FONT=&quot]’[/FONT]язували ніжні руки Зої...
Доля ніколи особливо не балувала Василя Комардіна - злигодні й тяжка робота були його долею в дитинстві та юності. Нелегким був і його військовий шлях, на якому він досягнув визнання як командир. Проте тільки з появою коханої він пізнав справжню любов і щастя. Він свято вірив, що Зою йому подарувало провидіння. Вона була для нього найціннішим скарбом, його справжньою другою половиною, другим «я»! І от тепер її не стало! З її загибеллю навколишній світ померкнув і став байдужим. Навряд чи знайдеться на землі людина, яка б так люто ненавиділа своїх ворогів! У нього було щастя, але вони забрали його! Тож тепер у нього залишилася тільки єдина ціль у житті - помста! Він буде мстити до кінця, до своєї останньої краплі крові, до свого останнього подиху!
...Не в силах поворухнутися, читали на обличчі свого командира цей сповнений болі і розпуки мовчазний внутрішній монолог учорашні шахтарі й робітники.
- Клянуся - я помщуся за тебе! - вирвалося з грудей комбата...
НАВІЧНО ЗАРАХОВАНІ
Лише на вісім днів пережив свою кохану дружину старший лейтенант Комардін - але він змусив ворога дорого заплатити за її життя!
Виконуючи бойовий наказ командувача 37-ї армії, 175-й полк почав наступ на німецький укріплений район біля станиці Большекрепинської, в районі Дебальцево - Ворошиловград. Тут уже відбила кілька атак радянських військ одна з відбірних фашистських частин - полк «Вестланд» дивізії СС «Вікінг», яка, до речі, окрім німців, комплектувалася іноземними добровольцями-легіонерами - активістами нацистських партій окупованих країн Європи: Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії.
Увечері 30 листопада мінометна рота на підставі даних полкової розвідки завдала ударів по виявленим вогневих точках противника. Стрілянина у відповідь невдовзі стихла: «вікінги» аж ніяк не очікували радянського наступу з боку крутого і сильно укріпленого скату висоти 126.7. Уночі підрозділи 175-го полку зуміли непомітно подолати рівну, добре пристріляну противником місцевість і зосередитися в очереті на березі річки Тузлов, звідки о 5.00 1 грудня почалася відчайдушна атака, що захопила есесівців зненацька!
3-й батальйон під командуванням старшого лейтенанта С. Третьякова та батальйонного комісара В. Вечкутова, що діяв на правому фланзі, стрімким ривком увірвався у ворожі окопи. Підрозділи 1-го батальйону на чолі зі старшим лейтенантом Комардіним та молодшим політруком І. Коноваловим почали штурм на лівому фланзі, і під ураганним вогнем прорвалися в глибину ворожої оборони. Радянські воїни знищили кілька кулеметних обслуг, багнетами зустріли ворожу контратаку, у рукопашному бою змусивши «вікінгів» тікати. Старший лейтенант Комардін з частиною підлеглих зумів пробитися в тил противника, відрізаючи гітлерівцям шляхи до відступу.
2-й батальйон під командуванням старшого лейтенанта І. Горба і військкома молодшого політрука І. Буканова, що складав другий ешелон атакуючих, швидким ударом розгромив уцілілі вогневі точки есесівців у центрі району оборони і з[FONT=&quot]’[/FONT]єднався з групою Комардіна. Разом вони просунулися на 3-4 кілометри в тил ворога. Розгублені фашисти, кидаючи зброю, кинулися тікати. Близько 50 із них навіть скинули зимове взуття і бігли босоніж! Рятуючись від остаточного розгрому, німці кинули проти воїнів внутрішніх військ бронетехніку - але мужні бійці прийняли нерівний бій. Ціною неабияких втрат вони відбили контратаку 30 німецьких танків, не віддавши ворогу жодної п[FONT=&quot]’[/FONT]яді рідної землі, вистояли і продовжили гнати окупантів, що тікали під прикриттям танкового вогню. Того дня полк просунувся вперед на 20 км, на полі бою залишилися кілька протитанкових гармат, кулемети, багато гвинтівок та боєприпасів, а також понад 500 мертвих загарбників...
Весь час, поки тривав бій, старший лейтенант Василь Комардін безстрашно вів далі своїх підлеглих. У кожному ворожому солдатові він бачив убивцю своєї коханої. Попереду знаходився командний пункт есесівців. Незважаючи на небезпеку, мужній командир з гранатами в руках кинувся вперед... Ворожа куля навіки зупинила серце Василя Юхимовича, але перед цим комбат устиг відправити на той світ кількох ворожих офіцерів. Він виконав свою клятву, помстившись за Зою...
Бойові побратими поховали старшого лейтенанта Комардіна в братській могилі і продовжили боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. І хоч де б бився 175-й полк, в його лавах завжди було незримо присутнє загибле подружжя. Адже обоє удостоїлися посмертних почестей, якими, за старим військовим звичаєм, ушановуються герої з героїв. «Командира батальона старшего лейтенанта Комардина и санитарку минометной роты Комардину Зою Антоновну числить постоянно бойцами 175 полка в знак памяти, как геройски погибших в борьбе с немецкими оккупантами. Будем чтить память славных героев!» - йдеться у наказі по 71-й бригаді військ НКВС №220 від 26 грудня 1941 року. Погодьтеся, факт вражаючий, особливо для часів, коли воїни гинули в боях тисячами. Та й випадок, коли до списків частини навічно було зараховано подружню пару - унікальний у вітчизняній військовій історії...
Згодом полк брав участь у боях за Ростов, воював на Північному Кавказі. Свідченням масового героїзму воїнів 175-го полку свідчить її бойова нагорода: за зразкове виконання бойових завдань командування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 березня 1945 року частину було нагороджено орденом Червоного Прапора.
НЕ ЗГАСАЄ ПАМ[FONT=&quot]’[/FONT]ЯТЬ У ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ
Невдовзі після закінчення війни 175-й Червонопрапорний полк було розформовано. Проте імена подружжя героїв у військах правопорядку не забули.
- 2 жовтня 1990 року наказом міністра внутрішніх справ СРСР № 458 Василя Юхимовича та Зою Антонівну було перезачислено до списків 1-ї роти донецького оперативного полку внутрішніх військ МВС, - розповідає начальник групи по зв[FONT=&quot]’[/FONT]язках з громадськістю та засобами масової інформації управління Східного територіального командування ВВ підполковник Олександр Степанов. - Проте коли частина увійшла до складу Національної гвардії України, на жаль, про традицію вшанування родини Комардіних забули. Лише після розформування НГУ історичну справедливість було відновлено - наказом Міністра внутрішніх справ України від 30 червня 2000 року № 421 подружжя було знов зараховано навічно до окремої бригади ВВ, що дислокувалася в столиці шахтарського краю.
Згодом, у ході організаційно-штатних заходів, з[FONT=&quot]’[/FONT]єднання було поетапно скорочено до окремого батальйону, який зрештою став лінійним батальйоном оперативного призначення у складі донецької СМВЧМ. З того часу питання про нове перезачислення подружжя Комардіних залишається відкритим - адже для цього потрібен наказ міністра внутрішніх справ. Командування частини подавало необхідні документи, щоб владнати цю формальність, проте, на жаль, цього досі не зроблено...
Утім, незважаючи на юридичні колізії, у частині продовжують шанувати пам[FONT=&quot]’[/FONT]ять героїчного подружжя. У казармі оперативного підрозділу обладнаний куточок пам[FONT=&quot]’[/FONT]яті. На стіні біля двох ліжок знаходиться стенд з фотографіями Василя і Зої Комардіних та їхніми біографіями. Традиційно біля куточку славних героїв проходять урочисті заходи, зокрема, зустріч молодого поповнення, «дні відкритих дверей», вечори вшанування кращих воїнів, лекторії та тематичні заняття.
"Старший лейтенант Комардін!" "Загинув у бою за волю і незалежність Батьківщини!" "Санінструктор Комардіна!" "Загинула в бою за волю і незалежність Батьківщини!" - лунає щодня під час вечірньої перевірки в цьому підрозділі донецького полку внутрішніх військ.
Портрети Комардіних нині експонуються у меморіальному залі Центрального музею ВВ МВС України. Пам[FONT=&quot]’[/FONT]ятають про їхні подвиги і в сусідній Росії. У Центральному музеї внутрішніх військ МВС Російської Федерації імена відважного комбата та його вірної дружини викарбувані на стіні разом з іменами інших героїв внутрішніх військ. Двоє закоханих сердець змогла розлучити лише смерть, яку вони прийняли за свою Батьківщину...
 
Последнее редактирование:

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#4
Капитан Михаил Павлович СИЛЕНКО
Командир 4-го батальона 233-го полка конвойных войск НКВД СССР.
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
Пал смертью храбрых в 10 сентября 1941 года в бою с немецко-фашистскими захватчиками.
Кавалер ордена Красного Знамени (еще за Гражданскую - к моменту начала ВОВ он был уже достаточно старый дядька - 45 лет...).
Зачислен навечно в списки 2-й отдельной Галицкой бригады ВВ МВД Украины (в/ч 3002).

Після зосередження у таборі Ракітному, що під Харковом, увечері 9 вересня 233-й полк було перекинуто до Ромнів, що на Сумщині, для виконання завдань з охорони тилу Південно-Західного фронту. Але відпочити після тридобового маршу воїнам не судилося: вночі начальник штабу полку майор Товстолужський отримав від керівників місцевої влади повідомлення про наближення до міста ворожих військ. Звісно, воїни частини й гадки не мали, що до них наближався авангард ворожої 2-ї танкової групи генерала Гудеріана, що, прорвавши радянську оборону, швидко просувалася до сусідньої Лохвиці (Полтавська обл.), де вона мала зустрітися із правофланговою 1-ю танковою групою, яка форсувала Дніпро в районі Кременчука, щоб зрештою зімкнути «лещата» оточення навколо військ чотирьох радянських армій, що обороняли Київ...
Частин Червоної Армії в Ромнах не було, тому підрозділи 233-го полку негайно почали готуватися до оборони: було посилено виставлену раніше сторожову охорону, надіслано у розвідку на автомашинах стрілецький взвод на чолі зі старшим лейтенантом Тарасенком, який з
[FONT=&quot]’[/FONT]ясував: село Юр[FONT=&quot]’[/FONT]ївка справді зайняв противник - до батальйону мотопіхоти та близько 30 танків. Дорогу з Юр[FONT=&quot]’[/FONT]ївки біля села Процівка перекрила 9-та рота під командуванням старшого лейтенанта Фархутдінова.
Близько 8.00 10 вересня противник наблизився до Ромнів, відкривши сильний кулеметно-мінометний вогонь. Близько 30 танків ринулися на позиції 233-го полку, ворожа піхота почала обходити фланги. Підрозділи вступили в бій у складних умовах: через брак часу і нестачу шанцевого інструменту (полк мав лише по одній лопаті на 10 бійців) облаштування позицій не було завершено. До того ж, частина не мала протитанкових засобів, окрім гранат та пляшок із запалювальною сумішшю. Але воїни-правоохоронці не похитнулися, прийняли на себе страшний удар...
Кровопролитний бій тривав до вечора, коли підрозділи полку отримали наказ: відійти і зайняти оборону на південному березі річки Сула, влаштувавши на переправах завали. Багатьом воїнам довелося долати Сулу вплав, під зосередженим вогнем, який німці вели з високої околиці міста.
Прикривати відхід інших підрозділів полку випало 4-му батальйону, який, до речі, було сформовано із військовослужбовців київського 227-го полку конвойних військ НКВС і повністю введено до складу 233-го полку. Очолював цей підрозділ 45-річний капітан Михайло Павлович Силенко - учасник Громадянської війни, кавалер ордена Червоного Прапора.
У ході бою комбат подавав підлеглим особистий приклад мужності та героїзму. Гітлерівці намагалися оволодіти мостом через Сулу. З кожною ворожою атакою все менше бійців залишалося в батальйоні, закінчувалися набої і гранати. Щоб затримати ворога, комбат вирішив знищити переправу. Вибухівки воїни не мали, тож довелося підпалювати міст, обливаючи його гасом. Перша спроба, яку під ворожим вогнем здійснив червоноармієць Олександр Мельников, була невдалою. Тим часом міст знов атакували німецькі танки та піхота... Комбат з групою бійців перегородив їм шлях і в цьому страшному нерівному бою на чолі підлеглих загинув смертю героя, зупинивши просування ворога і забезпечивши вихід полку з оточення...
233-й полк, один проти переважаючих сил противника, без артилерії і мінометів, утримував тактично невигідні рубежі на берегах Сули та в районі Липової Долини до 13 вересня...
 
Последнее редактирование:

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#5
Прапорщик Виталий Михайлович ЛИТВЯК
Пал смертью храбрых в октябре 1998 года при задержании вооруженного преступника.
Посмертно награжден орденом "За мужність" ІІІ степени.
Жена, а позже - и сын - стали военнослужащими внутренних войск МВД: жена - прапорщик, сын - в 2011-м окончил факультет ВВ НАВС, лейтенант...
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
НЕБО ЗАБИРАЄ НАЙКРАЩИХ...
Він був звичайним, той жовтневий день 1998 року. Принаймні, як згадує нині вдова загиблого прапорщика Віталія Литвяка Тетяна Миколаївна, зовсім не відрізнявся від інших... Ще з минулого вечора вона проводила свого чоловіка на чергування і, як завжди, чекала на нього вдома разом із восьмирічним сином. За вікном вже стемніло і з хвилини на хвилину він мав з"явитися на порозі: міцно обійняти та ніжно поцілувати...
На годиннику було близько 22.00, коли начальник варти дислокованого у місті Шостці підрозділу з охорони установи виконання покарань сумської частини ВВ 26-річний прапорщик Віталій Литвяк підходив до свого будинку, повертаючись зі служби. Аж раптом він побачив, як з під"їзду з криками по допомогу вибігла сусідка із маленькою донечкою - жінка тікала, не знаючи де сховатися від свого співмешканця. Розлючений чоловік, який, до речі, нещодавно відбув покарання за розбій - бив жінку на очах дитини...
Віталій Михайлович ніколи не ховався від життєвих труднощів, ніколи не мовчав, коли поруч бачив несправедливість, а те, що хтось може підняти руку на жінку - він взагалі не міг усвідомити. Віталій не залишився осторонь чужої біди, і, не задумуючись, поспішив рятувати знайому. Між чоловіками зав"язалася суперечка, яка перейшла у бійку. Раптом колишній «зек» вихопив з кишені «заточку» і наніс нею п"ять ударів військовослужбовцю...
Гострий біль обпікав тіло, але в ці страшні хвилини прапорщик Литвяк дбав не про себе, а про те, щоб затримати злочинця: незважаючи на тяжкі, глибокі поранення, він наздогнав нападника, який намагався зникнути з місця пригоди, і утримував його, доки не приїхали співробітники міліції та медпрацівники, викликані потерпілою. На жаль, лікарям не вдалося врятувати життя Віталія - він втратив багато крові і в кареті «швидкої допомоги» його серце перестало битися...
«Ні! Це неправда! Його не можуть вбити, він вже вертався додому! Він після чергування!..» - до останнього Тетяна вірила, що то просто фатальна помилка...
Указом Президента України від 26 березня 1999 року прапорщика Віталія Михайловича Литвяка було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)...
Минуло вже майже 11 років з дня тієї трагедії. Для Тетяни Миколаївни це були тяжкі роки - роки страждань, нестерпного болю і, водночас - найкращих спогадів про Віталія...
Вона часто згадувала як вони, ще дітьми, грали в одному дворі, ходили до школи, навчаючись у паралельних класах. Вони й самі не помітили, як швидко промайнув час, як вони подорослішали, і як їхня дитяча дружба переросла у справжнє доросле кохання. А там і перші квіти, перші побачення, перші поцілунки... Після закінчення одинадцятого класу Віталій освідчився Тетяні і невдовзі вони одружилися.
Справді найщасливішим став для Віталія Михайловича перший весняний день 1989 року, коли кохана дружина подарувала йому сина - Владислава. Проте вже за рік на молоде подружжя чекала розлука: у 1990-му Віталія було призвано на строкову військову службу і направлено до частину внутрішніх військ МВС, у далекий Свердловськ.
Протягом двох років строкової молода дружина майже щодня отримувала листи з щирими зізнаннями в коханні, рідкі телефонні дзвінки не давали забути його ніжний голос, а серце вірило, що він скоро повернеться додому...
Віталій Литвяк народився в скромній, працьовитій родині: його батько, Михайло Миколайович, був водієм, а мати, Єфросинія Леонівна - робітницею Шосткінського казенного заводу «Імпульс». Їхній син обрав інший життєвий шлях - невдовзі після звільнення в запас він вирішив повернутися до лав рідних внутрішніх військ.
Самовідданий, наполегливий, сумлінний військовослужбовець - так його характеризувало командування підрозділу ВВ з охорони установи виконання покарань. Колеги згадують про нього: зразково виконував буденні службові обов?язки, був взірцевим сім?янином і добрим, щирим товаришем по службі. Він не міг не дотриматись даного слова або не допомогти людині у скрутну хвилину, не міг зрадити або збрехати ? так його навчили батьки. А згодом він і сам вчив свого сина завжди бути Людиною?
Ці настанови пам?ятає син героя ? Владислав, який вирішив продовжити батьківську справу: після закінчення середньої загальноосвітньої школи він вступив на факультет внутрішніх військ Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби Київського національного університету внутрішніх справ. Позаду вже два роки навчання, після закінчення якого Владислав мріє стати офіцером столичного окремого з?єднання ВВ з охорони дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав в Україні.
Сподіваймося, що здійсненню цієї мрії допоможуть успадковані від батька риси характеру: самовідданість, наполегливість, сумлінність. На жаль тільки, батько цього вже не побачить?
До речі, Владислав ? не єдиний правоохоронець в родині: невдовзі після трагедії Тетяну Миколаївну було прийнято на військову службу за контрактом до лав шосткінського полку ВВ з охорони важливих державних об?єктів. Нині вона ? старшина, обіймає посаду контролера спеціальної комендатури.
В цій частині пам"ятають не лише про героїчний вчинок свого земляка - прапорщика Віталія Литвяка, але й про подвиги ще одинадцяти військовослужбовців ВВ, які загинули при виконанні службового обов"язку: побачивши матеріали стенду «Немеркнучий подвиг», що у кімнаті бойової слави шосткінської частини, на якому - фотопортрети загиблих героїв військ правопорядку, та розповіді про їх життєві шляхи, автор цих рядків замислилася: якби хвилиною мовчання вшановували пам"ять кожного правоохоронця, який загинув під час виконання службових обов"язків, напевно, тиша стояла б не один десяток років?
Щороку 25 жовтня, в день загибелі Віталія Литвяка, на його могилі збираються рідні та близькі, друзі й товариші по службі. Віддати данину пам"яті кавалеру ордена «За мужність» приходять навіть ті, хто рідко спілкувався з ним, адже він був привітним і завжди безвідмовним чоловіком. Біль від такої втрати не затихає досі і, напевно, щемітиме вічно. Звичайно, ніщо не може повернути близьку людину, але військовослужбовці шосткінського полку ВВ не залишають наодинці з життєвими клопотами та проблемами родину Литвяків.
...Невдовзі після трагедії маленький Владик спитав у мами: «Чому мій тато загинув?». Тетяна розгубилася. Що в таких ситуаціях відповідають дітям? Як розповісти синові про життя та смерть і при цьому не травмувати його дитячу душу? Очі налилися слізьми... Вона обійняла Владислава і відповіла: «Синочок, просто небо забирає найкращих...»

Старший лейтенант Оксана ГЛАДКА
 
Последнее редактирование:

321

/на доске почёта/
Регистрация
18 Фев 2010
Сообщения
274
Симпатии
116
#6
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.
VV-nik, а если начал службу у нас, а Героя получил в России, о нем можно? Многие ведь начинали здесь службу.
 

321

/на доске почёта/
Регистрация
18 Фев 2010
Сообщения
274
Симпатии
116
#8
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.
Не можно, а нужно! Героев нужно знать!
Тогда расскажу. VV-nik, может быть эта фимилия что - то и скажет. Игорь Груднов, начал служить в 7429 (киевский конвойный) в 80 годах. В нашу роту он пришел зам. по боевой. Молодой литеха в наглаженных сапогах и пачкой "Мальборо" в кармане. Играл на гитаре в нашем самодеятельном ансамбле, отличный футболист и нормальный офицер по отношению к солдатам и своим обязанностям. Потом, как водится, пути разошлись. Игорь принял роту в Белой Церкви, меня куда -то тоже мотануло. Встретились уже в Академии, оба после Афгана. Он очник, я - заочник. Игореха уехал потом в Россию, перезванивались иногда. В основном он по Дальнему Востоку прыгал. Ну а дальше у каждого по своему. Он - в Чечню, я -на пенсию. Как то смотрим репортаж из Грозного. Слышу голос знакомый за кадром, комментирующий результаты какой - то операции. Он-не он? Жену позвал, она заплакала - "это Игоря голос, только уставший и грусный". Но лица не показали.Несколько лет назад звонит- я в Киеве. Встретились. С войны он несколько лет не вылазил. Был и комендантом Грозного, и группировкой командовал. Получил ранение, в госпитале чуть кони не отбросил. Получил Звезду Героя. В отпуске был после окончания Академии Ген.штаба. Планировал ехать командовать Саратовским училищем ВВэшным, да какие интриги помешали. Уехал опять на Дальний Восток. Как то пару лет назад дочка его проездом была, пообщались по телефону. Говорила, что с отцом все в порядке. Попросил ее, что бы отец как нибудь перезвонил - да так и жду звонка. Но не в обиде- служба. На сайтах о Героях России можно встретить о нем информацию. Но, думаю, и украинские ВВ могут гордиться тем, что помогли встать ему на офицерские ноги, воспитать порядочное отношение к службе (и, кстати, встретить здесь свою будущую жену).
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#9
думаю, и украинские ВВ могут гордиться тем, что помогли встать ему на офицерские ноги, воспитать порядочное отношение к службе (и, кстати, встретить здесь свою будущую жену)
спасибо, +1!
фамилия - конечно, говорит...)))
да много там "наших" - один только Фоменко чего стОит, бывший киевский комбриг, который стал Героем России и генералом... я его немного знал...)))
И генерал Скрыпник, который в Грозном погиб - это ж наш бывший замкомандующего...
Ну тут правда тема такая, что надо спокойно и не спеша "раскручивать"... а то, вот смотрю - и фото куда-то подевались, и тексты покорёжило...(((( думаю, вскорости мы ено дело подправим...)))
 

321

/на доске почёта/
Регистрация
18 Фев 2010
Сообщения
274
Симпатии
116
#10
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.
есть ряд других способов связаться с другом: родственники, 21 век на дворе - интернет технологии и те. де.
Вы их найдете :):kiss2:
Надо, действительно, заняться. Вот ссылка про Игоря. Только тут он еще полковником называется.
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
 

ВВ - России

/на доске почёта/
Регистрация
23 Ноя 2009
Сообщения
1,825
Симпатии
678
#11
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.
ИЗ ПРИКАЗА ВНУТРЕННИМ ВОЙСКАМ МВД СССР УКРАИНСКОГО ОКРУГА О ГЕРОИЧЕСКОМ ПОСТУПКЕ КРАСНОАРМЕЙЦЕВ ЮРИНА А. И. И КИРИЛЛОВА Ю. И.

Киев,1 июля 1946 г.

2.6.46 г. группа 447 сп - 6 человек под командой мл. лейтенанта Маштакова, проводя проческу леса в районе с. Слоны, встретила 4 бандитов и стала их преследовать. В процессе преследования один бандит отделился от своей группы, на поимку его мл. лейтенант Маштаков поставил задачу красноармейцам Юрину и Кириллову. Юрии и Кириллов, неотступно преследуя бандита, уклонились от своей группы примерно на 2-3 км. Преследуемый бандит, видя, что за ним идут 2 бойца, повел их на свою банду (как оказалось впоследствии - банда численностью 23-28 человек, главарь 'Игорь'). Юрин и Кириллов завязали с бандой бой, длившийся около 4-х часов, и на протяжении всего этого времени, будучи оба ранены, сделав себе перевязки, убив 3 бандитов, отбивались от бандитов и стремились выйти к дороге на с. Устечно, на соединение с группой Маштакова. Как показывает захваченный впоследствии бандит из банды 'Игорь', оба бойца, будучи окруженными превосходящими по численности бандитами, на предложения сдаться отвечали огнем и гранатами, и только израсходовав боеприпасы, красноармейцы Юрин и Кириллов, не желая сдаваться живыми в плен, подорвались на последней оставшейся у них гранате. Героический подвиг Юрина и Кириллова является выражением чувства долга воинов-чекистов, беззаветной преданности и любви к своей Родине. Красноармейцы Юрин и Кириллов, помня присягу, дрались храбро с преобладающим по численности противником и, полные решимости, отдали свою жизнь в борьбе с врагами нашей Родины.

Начальник внутренних войск МВД Украинского округа
генерал-майор Фадеев
Начальник штаба округа
полковник Игнатов

Архив ВВ МВД СССР по Украинской ССР и Молдавской ССР, ф. 1, оп. 1, д. 11, л. 146.

---------- Добавлено в 20:42 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 20:40 ----------

ПРИКАЗ МИНИСТРА ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СОЮЗА ССР О ЗАЧИСЛЕНИИ ЕФРЕЙТОРА БЕЛИМЕНКО В. П., СОЛДАТ ЛЫСКОВА В. П. И РУБЛЕВА А. П. НАВЕЧНО В СПИСКИ 18 ПОЛКА ВВ

Москва, 30 октября 1947 г.

21 июля 1947 года войсковая группа 4 роты 18 Краснознаменного, ордена Суворова полка 64 дивизии войск МГБ Украинского округа в составе ефрейтора Белименко В. П., солдат Лыскова В. П. и Рублева А. П. при выполнении оперативного задания, в пути следования на автомашине, была внезапно обстреляна сильным ружейно-пулеметным огнем бандой, находившейся в засаде. Несмотря на большое численное превосходство банды, тт. Белименко, Лысков и Рублев самоотверженно вели длительный бой и, будучи несколько раз раненными, продолжали наносить потери банде. В этом бою ефрейтор Белименко, солдаты Лысков и Рублев пали смертью храбрых, выполнив до конца свой воинский долг, проявив беспредельную преданность нашей социалистической Родине. Для увековечения памяти ефрейтора Белименко, солдат Лыскова и Рублева-
приказываю:
Ефрейтора Белименко Василия Павловича, солдат Лыскова Василия Петровича и Рублева Алексея Петровича зачислить навечно в списки 4 роты 18 Краснознаменного, ордена Суворова полка 64 дивизии войск МГБ.

Приказ объявить всему личному составу войск и органов МГБ.

Министр государственной безопасности Союза ССР

РГВА, ф. 40600, оп. 1, д. 153, л. 75..

---------- Добавлено в 20:43 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 20:42 ----------

ИЗ ПРИКАЗА МГБ СССР О ЗАЧИСЛЕНИИ НАВЕЧНО В СПИСКИ 3 РОТЫ 446 ПОЛКА КОМАНДИРА ОТДЕЛЕНИЯ СЕРЖАНТА СЕРЕБРЯКОВА М. А.

Москва, 12 апреля 1949 г.

13 января 1949 года командир отделения 3 роты 446 полка войск МГБ сержант Серебряков, выполняя оперативное задание, был тяжело ранен бандитами. Истекая кровью, сержант Серебряков, напрягая силы, продолжал своим огнем наносить поражение бандитам. Личным примером стойкости и бесстрашия он обеспечил успех ликвидации банды, до конца выполнив свой воинский долг. От полученных ранений сержант Серебряков скончался. За храбрость и отвагу, проявленные в Великой Отечественной войне и в борьбе с бандитизмом, тов. Серебряков был награжден двумя орденами Красного Знамени и четырьмя медалями. Беззаветная преданность социалистической Родине и беспредельная верность присяге тов. Серебрякова должны служить примером для всего личного состава войск МГБ.

Приказываю:
Сержанта Серебрякова Михаила Аксионовича зачислить навечно в списки 3 роты 446
полка 81 дивизии войск МГБ.

Приказ объявить перед строем всему личному составу войск МГБ СССР.

Министр государственной безопасности СССР

РГВА, ф. 40600, д. 180, л. 22.

---------- Добавлено в 20:44 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 20:43 ----------

ИЗ ПРИКАЗА МВД СССР О ЗАЧИСЛЕНИИ НАВЕЧНО В СПИСКИ 3 РОТЫ 215 СТРЕЛКОВОГО ПОЛКА ПОМОЩНИКА КОМАНДИРА ВЗВОДА СЕРЖАНТА КУРЧИНА Н. В.

27 декабря 1949 г.

25 июня 1949 года помощник командира взвода 3 роты 215 стрелкового ордена Красной Звезды полка сержант Курчин, выполняя боевое задание командования, в бою с бандитами получил восемь ранений, но до конца управлял боем, в результате чего банда была полностью ликвидирована. От полученных ранений сержант Курчин скончался. Сержант Курчин был храбрым воином и пламенным патриотом нашей великой советской Родины. Для увековечения памяти сержанта Курчина

приказываю:

Сержанта Курчина Николая Васильевича зачислить навечно в списки 3 стрелковой роты 215 стрелкового ордена Красной Звезды полка внутренних войск МГБ.

Приказ объявить перед строем всему личному составу войск МГБ СССР.

Заместитель Министра государственной безопасности Союза ССР
генерал-лейтенант Огольцов

РГВА , ф: 40600, д. 180, л. 94.

---------- Добавлено в 20:45 ---------- Предыдущее сообщение было написано в 20:44 ----------

ПРИКАЗ МИНИСТРА ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СОЮЗА ССР О ЗАЧИСЛЕНИИ РЯДОВОГО ВЕСЕЛОВА НИКОЛАЯ ВАСИЛЬЕВИЧА НАВЕЧНО В СПИСКИ 331 СП ВВ

Москва, 5 января 1951 г.

1 сентября 1950 года рядовой ордена Богдана Хмельницкого полка внутренних войск МГБ Веселов Николай Васильевич при выполнении боевого задания командования был тяжело ранен бандитами. Истекая кровью, он продолжал неравный бой и, проявив мужество и стойкость, до конца выполнил свой воинский долг. От тяжелого ранения рядовой Веселов скончался. На протяжении всей своей службы в войсках МГБ он проявлял храбрость и мужество в борьбе с врагами социалистической Родины. Подвиг товарища Веселова служит для всего личного состава
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#12
1 сентября 1950 года рядовой ордена Богдана Хмельницкого полка внутренних войск МГБ Веселов Николай Васильевич при выполнении боевого задания командования был тяжело ранен бандитами. Истекая кровью, он продолжал неравный бой и, проявив мужество и стойкость, до конца выполнил свой воинский долг. От тяжелого ранения рядовой Веселов скончался. На протяжении всей своей службы в войсках МГБ он проявлял храбрость и мужество в борьбе с врагами социалистической Родины. Подвиг товарища Веселова служит для всего личного состава
ВВ - России, чет вроде на полуслове - оборвано?..:(
А поподробнее, не можете - про Веселова? Он ведь в 10-м Рымникском (львовском) полку потом числился (во, нашел - приказ МВД СССР от 05.01.1951 г., перезачислен в 4-ю роту 10-го полка)? И он кстати, единственный, чье имя странным образом "выпало" из списков части - в период ее пребывания в составе Национальной гвардии...:(

А вот Курчин и Серебряков - остались в списках ВВ:;)
Сержант Курчин - в 1-й роте в/ч 3007 (нынешнего Учебного центра ВВ),
Старший сержант Серебряков - в 1-й роте в/ч 3049 (сейчас это ровенский батальон 2-й отдельной Галицкой бригады ВВ)
это все - по приказу МВД Украины от 30.06.2000 г. №421...

Серебряков, кстати, был реально геройский дядька - воевал на Карельском фронте, награжден орденом Красного Знамени (вроде вражескую пушку с расчетом уничтожил)... Он с 4 подчиненными пытался в январе 1949-го на каком-то хуторе группу вооруженных людей обезвредить - то ли УПА, то ли просто бандюки были. Ну и чет не рассчитали - ворвались в хату, и сразу нарвались на стрельбу, Серебряков был смертельно ранен, но продолжал вести бой и командовать...
 

321

/на доске почёта/
Регистрация
18 Фев 2010
Сообщения
274
Симпатии
116
#13
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.
ИЗ ПРИКАЗА ВНУТРЕННИМ ВОЙСКАМ МВД СССР УКРАИНСКОГО ОКРУГА О ГЕРОИЧЕСКОМ ПОСТУПКЕ КРАСНОАРМЕЙЦЕВ ЮРИНА А. И. И КИРИЛЛОВА Ю. И.
Киев,1 июля 1946 г.
2.6.46 г. группа 447 сп - 6 человек под командой мл. лейтенанта Маштакова, проводя проческу леса в районе с. Слоны, встретила 4 бандитов и стала их преследовать.
Не тот ли это Маштаков, который долгие годы в 7429 был. зам. командира полка по общим вопросам?
 

ВВ - России

/на доске почёта/
Регистрация
23 Ноя 2009
Сообщения
1,825
Симпатии
678
#14
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.
ПРИКАЗ МИНИСТРА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА ССР О ПОСМЕРТНОМ НАГРАЖДЕНИИ РЯДОВОГО КОРУНОВА МЕДАЛЬЮ ЗА ОТЛИЧНУЮ СЛУЖБУ ПО ОХРАНЕ ОБЩЕСТВЕННОГО ПОРЯДКА'
Москва 3 октября 1953 г.
Рядовой бывшего 40 отряда внутренней охраны МВД УССР Корунов при выполнении оперативно-боевого задания проявил храбрость и решительность. Будучи тяжело раненным, он сражался с бандитами и погиб в бою.

Приказываю:

Наградить рядового Корунова Геннадия Николаевича медалью 'За отличную службу по охране общественного порядка' посмертно.

Министр внутренних дел Союза ССР С. Круглов

РГВА, ф. 40600, д. 239, л. 242.
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#15
Игорь Груднов, начал служить в 7429 (киевский конвойный) в 80 годах. В нашу роту он пришел зам. по боевой. Молодой литеха в наглаженных сапогах и пачкой "Мальборо" в кармане. Играл на гитаре в нашем самодеятельном ансамбле, отличный футболист и нормальный офицер по отношению к солдатам и своим обязанностям. Потом, как водится, пути разошлись. Игорь принял роту в Белой Церкви, меня куда -то тоже мотануло. Встретились уже в Академии, оба после Афгана. Он очник, я - заочник. Игореха уехал потом в Россию, перезванивались иногда. В основном он по Дальнему Востоку прыгал. Ну а дальше у каждого по своему. Он - в Чечню, я -на пенсию. Как то смотрим репортаж из Грозного. Слышу голос знакомый за кадром, комментирующий результаты какой - то операции. Он-не он? Жену позвал, она заплакала - "это Игоря голос, только уставший и грусный". Но лица не показали.Несколько лет назад звонит- я в Киеве. Встретились. С войны он несколько лет не вылазил. Был и комендантом Грозного, и группировкой командовал. Получил ранение, в госпитале чуть кони не отбросил. Получил Звезду Героя.
Представляете, я имя генерала Груднова увидел в грузинском фильме про 8.8.8, среди российских генералов, которые резко стали министрами ЮО и разными советниками... Он был - типа советник министра внутренних дел ЮО, и кажиццо, как раз в момент войны...
 
G

guesser

Guest
#16
Жаль, что раньше не видел эту тему (предъява VV-nik-у). Расскажу о своих героях ВВ Украины.
1. Матвеев Эдуард. (бывш. взводный) - во время срочной службы в местах локальных конфликтов (кон. 80-х) совершил поступки, за которые, одним из первых в независимой Украине из рук первого президента получил высшую награду - именное огнестрельное оружие. за время моей службы в одиночку, вступил в поединок с вооруженным преступником (рукопашником), который, сломал офицеру челюсть. Но тем не менее, Матвеев его задержал и доставил в РУГУМВД.
2. Фоя Игорь. Мой ротный. Его геройство состоит в том, что, месяцами не получая зарплату (это были 90-е), он, в отличии от большинства, ни копейки не украл из воинской части, а, наоборот, носил в часть из дома. Он сумел победить в роте дедовщину, что в те времена было невероятным.
3. Денисенко Юрий. См. п. 2. А кроме этого, он сумел привить нам, разочаровавшимся, не верящим в Присягу, любовь к Родине и верность Присяге.
Если бы в родных войсках все были такими...
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#17
Жаль, что раньше не видел эту тему (предъява VV-nik-у).
Имеющий глаза - увидит... )))))))))))

Заодно - повторяю вопрос ВВ - России!
ВВ - России, чет вроде на полуслове - оборвано?.. А поподробнее, не можете - про Веселова?
 

ВВ - России

/на доске почёта/
Регистрация
23 Ноя 2009
Сообщения
1,825
Симпатии
678
#18
Please note, if you want to make a deal with this user, that it is blocked.

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#21
Вопрос к ВВ - России:
ПРИКАЗ МИНИСТРА ГОСУДАРСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СОЮЗА ССР О ЗАЧИСЛЕНИИ РЯДОВОГО ВЕСЕЛОВА НИКОЛАЯ ВАСИЛЬЕВИЧА НАВЕЧНО В СПИСКИ 331 СП ВВ Москва, 5 января 1951 г. 1 сентября 1950 года рядовой ордена Богдана Хмельницкого полка внутренних войск МГБ Веселов Николай Васильевич при выполнении боевого задания командования был тяжело ранен бандитами. Истекая кровью, он продолжал неравный бой и, проявив мужество и стойкость, до конца выполнил свой воинский долг. От тяжелого ранения рядовой Веселов скончался. На протяжении всей своей службы в войсках МГБ он проявлял храбрость и мужество в борьбе с врагами социалистической Родины. Подвиг товарища Веселова служит для всего личного состава...:cray:
Так собственно, ЧЕМ служит для личного состава подвиг Веселова? И почему в тексте приказа Веселов (вроде бы служивший в 448-м полку?) упоминаеццо как "рядовой ордена Богдана Хмельницкого полка внутренних войск МГБ" - ежли данным орденом ни 448-й, ни 331-й полки награждены не были, а таковую награду тока Рымникский полк имел? Но туда Веселов был зачислен гораздо позже?:nea:
+ повторяю вопросы:
ВВ - России, чет вроде на полуслове - оборвано?.. А поподробнее, не можете - про Веселова? Он ведь в 10-м Рымникском (львовском) полку потом числился (во, нашел - приказ МВД СССР от 05.01.1951 г., перезачислен в 4-ю роту 10-го полка)? И он кстати, единственный, чье имя странным образом "выпало" из списков части - в период ее пребывания в составе Национальной гвардии...
:sorry:
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#22
Младший сержант Иван Франчук, заместитель командира взвода - командир отделения патрульного взвода на автомобилях 1-го батальона в/ч 3012
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
Пал смертью храбрых 1 января 2002 года при задержании вооруженного преступника в г. Ильичевске Одесской области.
Посмертно награжден орденом "За мужність" ІІІ степени.
Занесен навечно в списки в/ч 3012.

МІСТО ЗАКРИЛИ СОБОЮ…
Прихід Нового року для більшості громадян України є теплим родинним святом, святом добра та надії на світле майбутнє. Проте в одній родині із села Жовтневого, що на Черкащині, і у військовому колективі одеської спеціальної моторизованої військової частини міліції внутрішніх військ МВС 1 січня назавжди залишиться трагічною, скорботною датою. Бо саме в цей день – перший день 2002 року – при виконанні службових обов’язків з охорони громадського порядку в місті Іллічівську загинув смертю героя рідний син, брат, однополчанин цих людей, 19-річний молодший сержант Іван Франчук, який посмертно став кавалером ордена «За мужність».
У сюжеті майже кожної новорічної казки присутні негативні персонажі – різна нечисть, що прагне завадити святу, створює всілякі капості Діду Морозу. Але сили Добра завжди перемагають – і ялинка спалахує святковими вогнями наперекір усім негараздам… У ту новорічну ніч 2002 року на вулицях портового міста Іллічівська цілком справжня кримінальна наволоч занадто розгулялася, ніби намагаючись зіпсувати людям свято, проте на захист громадян стали юні правоохоронці – військовослужбовці ВВ. Однак життя – не казка, і, виконуючи свій обов’язок щодо захисту Українського народу, хлопці в міліцейській формі заплатили занадто дорогу ціну.
…Місто гуляло і веселилося. На центральному майдані біля спорткомплексу «Юність» – красуня ялинка. Усюди – гамір і сміх, пісні і вибухи петард, яскраві вогні феєрверків. Утім, співробітникам місцевої міліції та військовослужбовцям дислокованого у місті патрульного батальйону одеської СМВЧМ ВВ, що несли службу з охорони громадського порядку на вулицях міста, звісно, було не до розваг…
Близько 6.00 нарешті пролунала команда: закінчувати службу і вирушати на підбиття підсумків. Хлопці-строковики зітхнули з полегшенням – ще трохи, і вони повернуться до своєї казарми. І нехай їхній батальйон займає тільки один поверх в одній із будівель військового містечка прикордонників – все одно, там тепло і затишно, і можна буде відіспатися після важкої, безсонної ночі…
Прямуючи з підлеглими до міського відділу внутрішніх справ, черговий військових нарядів майор Павло Городов раптом одержав по рації повідомлення про бійку в розташованому неподалік барі «ОС». Офіцер прийняв рішення: основній групі військовослужбовців слідувати до МВВС, а сам на чолі семи найдосвідченіших воїнів вирушив на місце пригоди. Але, дорогою двом солдатам Городов змушений був доручити інше завдання – допомогти дістатися домівки перехожому, який не розрахував сил при вживанні спиртного…
Після прибуття до бару двоє військовослужбовців стали біля входу, ще троє – неподалік. У напівпорожньому залі Городову вказали на чолов’ягу з розбитою головою. Проте, як швидко з’ясував офіцер, потерпілого було побито в іншому місці. Розпитуючи про обставини правопорушення, майор раптом помітив, що підлеглі вмість зірвалися з місця і кинулися кудись бігти. Майор (до речі, він єдиний мав вогнепальну зброю) негайно вискочив слідом надвір…
Уже у ході слідства та суду було з’ясовано всі обставини, які передували злочину: трійця 22-річних хуліганів, мешканців Іллічівська, перебуваючи в нетверезому стані, протягом усього ранку 1 січня «розважалися», вступаючи в конфлікти із перехожими на вулицях міста. Кілька разів приятелі провокували сутички та били людей – навіть не з метою пограбування, а для самоствердження, явно отримуючи задоволення від чужих страждань і власної «крутизни», причому – били не лише кулаками й ногами, але й металевою телескопічною палицєю, а також рукояткою пістолета ПМ, начебто придбаного в кримінальних ділків. Остання бійка сталося близько шостої ранку, у магазині «Робін-Бобін», що неподалік бару «ОС» (саме туди звернувся по допомогу побитий чоловік і саме звідти викликали міліцію).
Залишивши місце бійки, трійця розбишак деякий час за будинком навпроти бару обговорювала свої «пригоди» – про всяк випадок вирішили піти до знайомої одного з них, щоб «організувати» собі алібі: мовляв, цілу ніч провели за святковим столом. Та раптом вони побачили… міліціонера, який повертався додому зі служби. Відчуття «крутизни» у молодиків одразу зникло: від переляку вони кинулися тікати в різні боки: двоє шмигнули в найближчий під’їзд, а третій, озброєний пістолетом Олександр Ф., вискочив за ріг будинку і тут побачив цілу групу воїнів у міліцейській формі! У мозку, запамороченому алкоголем, промайнула панічна думка: «Оточили! Треба спробувати прорватися!» – і він, галасуючи, кинувся навтьоки, адже дуже не хотів відповідати за свої новорічні «розваги» та ще й за носіння зброї, якою він так хизувався вночі...
На появу підозрілого хлопця, що біг і несамовито кричав, воїни відреагували саме так, як повинні були реагувати правоохоронці: спробували зупинити дивака й розпитати його. Але молодик не зважав на окрики з вимогою зупинитися і лише прискорив біг. Військовослужбовці миттєво збагнули, що неспроста ця людина так відчайдушно намагається втекти, і кинулися наздогін: молодший сержант Іван Франчук, рядові Роман Хлевнюк та Владислав Осташов бігли першими, слідом – молодший сержант М. Попов і рядовий А. Мазовецький (вони стояли біля входу в бар). Останнім, вискочивши з бару, зловмисника переслідував майор Городов…
У змаганні з бігу втікач явно програвав – відстань між ним та переслідувачами невпинно скорочувалася. Втрачаючи надію на порятунок, нелюд вихопив пістолет…
Військовослужбовці, озброєні лише гумовими палицями, намагалися знешкодити зловмисника навіть після того, як пролунав перший постріл майже впритул. Одна з куль боляче вжалила в руку рядового Хлевнюка. Роман навіть не закричав, лише зупинився, притулившись до стіни. Але переслідування тривало, бо в ту жахливу мить кожен із воїнів дбав не про власну безпеку, а лише про місто, яке вони повинні були захищати від небезпечних для суспільства людей, про те, щоб знешкодити озброєного бандита, який може накоїти чималої біди. Вони виконали свій обов’язок, буквально закривши собою мешканців Іллічівська…
Нелюд бачив пораненого солдата, який притулився до стіни, бачив і те, що інших це не зупинило. На його шляху були кіоск та гараж, які Франчук і Осташов почали оббігати з обох боків. Молодих воїнів і злочинця розділяло близько семи метрів. Немов загнаний звір, він зупинився – і почав стріляти…
Перед очима Попова та Мазовецького, які підбігли до місця трагедії через кілька секунд, постала жахлива картина: поранений у живіт Осташов скорчився від болю, а поруч хрипів пробитими легенями Франчук… «Швидка допомога» виявилася безсилою: внаслідок двох поранень у груди та шию молодший сержант помер по дорозі в лікарню…
Ким він був – Іван Олександрович Франчук, звичайний хлопець і водночас – справжній герой сучасної України? Народився на Черкащині, у селянській родині, закінчив професійно-технічне училище та курси водіїв, потім – був призваний на строкову службу. Служити йшов охоче – в атестації після проходження навчального збору йшлося: «Швидко адаптувався до умов військової служби… до поставлених завдань ставиться з відповідальністю та виконує їх у встановлений термін… за своїми діловими та моральними якостями доцільно призначити в роту спеціального призначення».
До лав спецназу він так і не потрапив: посвідчення водія з двома «відкритими» категоріями визначили його подальше місце служби – Іван став автомобілістом, причому, за словами колег, він був водієм від Бога, кращим у підрозділі… За зразкове виконання службових обов’язків йому було присвоєно військове звання «молодший сержант» та призначено на високу, як для строковика, посаду заступника командира взводу. Лише за відмінну службу з охорони громадського порядку він отримав чотири подяки. Після звільнення в запас Іван планував залишитися в Іллічівську, щоб працювати в місцевій міліції на запрошення начальства міськвідділу внутрішніх справ. Його, сумлінного та дисциплінованого хлопця, напевно, очікували солідна кар’єра і світле майбутнє...
Слід віддати належне міліції Одещини: підняті по тривозі правоохоронці протягом доби встановили, розшукали та затримали всіх трьох осіб, причетних до загибелі Івана Франчука.
Звістка про жахливу трагедію шокувала невеличке місто: люди були обурені нахабністю злочинців і вражені – мужністю юних строковиків, сприйнявши смерть Івана та поранення його однополчан як власну біду. Жителі міста, забувши про новорічні всята, обговорювали подробиці лиха, чимало із них, зустрівши на вулиці військовослужбовців батальйону, висловлювали свої співчуття, бажали здоров’я пораненим і справедливої кари – злочинцям.
Прощання із загиблим було організовано в Будинку культури порту. Коли група солдатів прийшли туди, щоб усе підготувати, виявилося, що, незважаючи на вихідний день і суто з власної волі, жінки – працівниці БК – усе зробили самі: винесли прикрашену ялинку, обладнали місце для труни. Чимало городян взяли участь у жалобній церемонії, віддаючи шану невідомому їм юному сержанту, хлопцю з Черкащини, який поклав своє життя заради службового обов’язку.
Усі витрати на поховання взяли на себе міська влада та адміністрація Іллічівського морського порту. «Беріть усе, що необхідно, приносьте рахунки, оплатимо без обмежень», – казали їхні керівники людям у погонах. Пізніше шефи батальйону ВВ конкретними добрими справами продемонстрували щиру повагу до подвигу юних воїнів, надавши родині Франчуків значну матеріальну допомогу – на отримання освіти молодшим братом Івана. А ще з’явилася у військовому містечку меморіальна дошка з портретом загиблого сержанта, також виготовлена на кошти порту. Крім того, з міського бюджету було виділено понад 200 тисяч гривень на придбання спецзасобів та іншого майна для підрозділу (зокрема, пістолетів для стрільби гумовими кулями, радіостанцій).
Ховали Івана всім миром. У церемонії, що проходила на цвинтарі села Жовтневого Монастирищенського району Черкащини, взяли участь командувач ВВ генерал-майор Сергій Попков, представники органів місцевої влади, рідні та однополчани героя, а також сотні його односельчан (що само по собі говорить про те, як у Жовтневому шанували Івана та його родину). На прохання однокласників, всупереч ритуалу, саме їм дозволили нести труну. Коли прощальну промову виголошував рядовий Хлевнюк, то від щирих слів хлопця з перебинтованою рукою, сльози на очах наверталися навіть у загартованих військовою службою офіцерів. А над свіжою могилою сизокрилою чайкою побивалася дівчина, яка втратила коханого…
Указом Президента України № 107/2002 від 7 лютого 2002 року за мужність і героїзм, виявлені під час виконання службового обов’язку, молодший сержант Іван Франчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рядовим Роману Хлевнюку та Владиславу Осташову в порядку заохочення було присвоєно військове звання «молодший сержант». Відповідно до наказу Міністра внутрішніх справ від 28 січня 2002 року № 72 обох відважних воїнів було нагороджено відзнакою МВС України «Хрест Слави». До речі, цікава деталь: такою ж нагородою раніше був відзначений і батько Романа – майор внутрішньої служби Віктор Миколайович Хлевнюк, начальник пожежної частини № 7 міста Севастополя (у той час Державна пожежна охорона підпорядковувалася МВС).
2002 року, напередодні Дня захисника Вітчизни у ході урочистої церемонії в стінах МВС Міністр внутрішніх справ України генерал-полковник міліції Юрій Смирнов вручив орден Івана його матері, Галині Павлівні. «Хрест Слави» з рук міністра отримав і молодший сержант Хлевнюк. А після церемонії родина загиблого героя разом із його бойовим побратимом відвідала у Центральному госпіталі МВС України Владислава Осташова, який лікувався від наслідків тяжкого поранення – пістолетна куля залишалася в його животі понад місяць, поки її було видалено у ході півторагодинної операції… Після цього візиту у невеличкому інтерв’ю тележурналістам Роман Хлевнюк зазначив не по-юнацьки мудро:
«Це добре, що є такі люди, на яких можна покластися, про яких ти знаєш, що в небезпеці вони прикриють твою спину. Саме такі пацани мають служити у внутрішніх військах…».
20 серпня 2002 року перелік заходів, які, власне, і складають святий обов’язок держави і народу перед справжніми героями, було доповнено ще одніє справою: у селі Жовтневому було відкрито пам’ятник на могилі похованого тут молодшого сержанта Івана Франчука.
Споруджений на кошти військ, цей пам’ятник – справді гідний героя: на високій чорній плиті із зображенням ордена «За мужність» вміщено портрет Івана, який ніби крокує селом, повертаючись до рідної хати… Впадають в очі два слова з душевної епітафії: «Справжній людині»…
Разом із односельчанами та воїнами ВВ вклонилися бойовому побратиму і молодший сержант у відставці Владислав Осташов та молодший сержант запасу Роман Хлевнюк. На сільському цвинтарі було проведено жалобний мітинг, настоятель місцевого православного храму відслужив панахиду, почесна варта ВВ віддала пам’ятнику військові почесті…
Дай Боже, щоб ця шана співчуття земляків та турботи про ще двох синів – старшого та молодшого братів Івана – бодай трохи зменшили невимовний біль батьківських сердець шановних Галини Павлівни та Олександра Павловича Франчуків…
Війська правопорядку подбали про двох героїв, які разом із Іваном Франчуком пролили кров за Батьківщину у ту фатальну новорічну ніч: за клопотанням командування ВВ звільненому у відставку за станом здоров’я киянину Владиславу Осташову столична державна адміністрація надала однокімнатну квартиру, крім того, за відповідними рекомендаціями Владислав та Роман вступили на навчання за державним замовленням до вищих навчальних закладів, зокрема, Владислав закінчив економічний факультет Межрегіональної академіїї управління персоналом, а Роман - Сімферопольський філіал Одеського інституту внутрішніх справ, і вже в офіцерських погонах продовжив службу в міліції рідного Севастополя, нині старший лейтенант міліції Хлевнюк є дільнічним інспектором міліції Гагарінського РВВС, і, до речі, до високої нагороди, отриманої в лавах ВВ, на його грудях додалися відзнаки МВС України "За відзнаку в службі" І та ІІ ступеня... У кожного з них вже давно своє життя, проте хлопці досі підтримують звязки, адже, за словами Владислава осташова, вони стали друзями на все життя...
9 грудня 2002 року Одеський обласний суд завершив розгляд резонансної кримінальної справи про вбивство молодшого сержанта Франчука. Олександра Ф. було визнано винним у скоєнні навмисного вбивства, незаконному поводженні з вогнепальною зброєю і боєприпасами та хуліганстві, за вироком суду вбивці призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ятнадцять років. До тривалих строків позбавлення волі також засуджено його подільників –В’ячеслава Ч. та Сергія М., яких було визнано винними в хуліганстві, а останнього, крім того, – ще й у приховуванні тяжкого злочину.
Слід віддати належне оперативникам та слідчим, які спромоглися «розкрутити» цю досить складну справу і притягнути до відповідальності трійцю покидьків. Досить сказати, що знаряддя вбивства – пістолет Макарова – довелося буквально діставати з морського дна, адже, як було з’ясовано в ході слідства, М. розібрав зброю і викинув її деталі в море, намагаючись таким чином позбутися головного доказу причетності до вбивства. Але «сховати кінці у воду» злочинцям не вдалося…
За давньою військовою традицією,
наказом Міністра внутрішніх справ від 24 жовтня 2002 року № 1071 молодшого сержанта Івана Франчука було навічно зараховано до списків одеської спеціальної моторизованої військової частини міліції ВВ МВС. Ім’я відважного воїна-правоохоронця також викарбувано на меморіальній табличці, що на місці його загибелі, і на мармурі пам’ятника полеглим міліціонерам «Захисникам правопорядку», що на Олександрівському проспекті Одеси. Пам’ять про Івана зберігають і його земляки: за рішенням місцевої влади середній школі, в якій він учився, присвоєно ім’я героя. А в Монастирищенському районному краєзнавчому музеї створено експозицію, що розповідає про Івана та його подвиг…
 
Последнее редактирование:

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#23
Старший прапорщик Сергей Евгениевич Беширов,
инструктор - пулеметчик горнострелковой роты "Лаванда" батальона специального назначения в/ч 3009

Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
Трагически погиб при исполнении служебного долга 7 августа 2004 года в ходе занятий по горной подготовке на южном пике вершины Горданлы (АР Крым).
Посмертно награжден орденом "За мужність" ІІІ степени.

Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация

[FONT=&quot]Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация [/FONT]
[FONT=&quot]Выбрались в прошлое воскресенье, 9 ноября, втроём – автор этих строк, феодосийские экскурсоводы Ольга Колохманова и Степан Трачук. День был, будто по заказу – идеальный, солнечный. В половине одиннадцатого мы уже карабкались на южный пик Горданлы. Не стану пересказывать впечатления и восторги. Они так знакомы и привычны ещё с детства. Хочется сказать о другом.
В полутора метрах ниже верхней точки этого пика – на отметке 554,6 метра, с юго-западной стороны, обращённой в сторону верхней части Кизилташа, – мы обнаружили памятный знак, установленный на скальной поверхности. Эта мемориальная доска изготовлена из нержавеющей стали с вырезанным текстом: «На данном месте 7.08.2004г. при выполнении служебных обязанностей трагически погиб инструктор горно-стрелковой роты «Лаванда» специального назначения ВВ МВС Украины старший прапорщик Беширов Сергей Евгеньевич».
Размер мемориальной доски примерно 20х30 см, укреплена она на четырёх болтах. Прямо под ней – небольшой проволочный пружинный каркасик, что прочно держит букет искусственных роз. Над доской врезана в скалу офицерская полевая кокарда, а под доской вбит скальный крюк с продетым альпинистским карабином. На спецузле – кусок капронового троса… В полутора метрах – за узким скальным карнизом – вертикальный обрыв Горданлы, улетающий вниз метров на восемьдесят
Когда есть горы, есть в государстве и горно-стрелковые части – альпийские стрелки. И во внутренних войсках тоже. Это альпинисты в погонах, способные с оружием в руках и даже с артиллерией и миномётами действовать в самых неприступных местах. Горно-стрелковая рота специального назначения «Лаванда» базировалась в полку «Тигр», в спецназе внутренних войск МВД Украины. Сергей Беширов служил в ней инструктором. Кандидат в мастера спорта, он хорошо знал горы, умело действовал как альпинист и учил этому своих боевых товарищей. Ведь когда очень тяжело в учении, всегда легче в бою. Ну а тащить, поднимать через горные высоты и переправлять на скалах своё боевое снаряжение, боеприпасы и всю амуницию горным стрелкам приходится только на себе, на своём горбу, простите. И если на учениях гибнет вдруг инструктор альпийского спецназа, значит ситуация оказалась чрезвычайной
Старший прапорщик Сергей Беширов погиб в августе 2004-го прямо под вершиной южного пика Горданлы, погиб под камнепадом, на узкой скальной террасе, откуда некуда было деться… Так вот жена стала вдовой, осиротели дети – дочь Снежана и сын Никита. Семье вскоре дали квартиру в Симферополе, и кизилташские «Тигры» шефствуют над детьми. Тогда же, ровно четыре года назад, сослуживцы установили на месте гибели своего боевого товарища стальную мемориальную доску, увековечив долг человеческой памяти.
Можно не сомневаться, что с того времени, с осени 2004-го, безымянный южный скальный пик на Горданлы обрёл своё название – пик Беширова. У альпинистов и горных стрелков, у горноспасателей и туристов это сразу происходит как-то само собой. Потому что и память навсегда остаётся, и поднебесное место очень точно обозначается.[/FONT]
[FONT=&quot]Игорь ТАТАРИНЦЕВ[/FONT]

Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
В горы ходят не ногами, в горы ходят головой


Таков девиз горнострелковой роты специального назначения внутренних войск Украины «Лаванда». Это, конечно, не значит, что её бойцы выполняют задачи вместо гор на бумаге или цепляются зубами за отвесные скалы (хотя, наверное, и это могут). Просто работать им приходится в таких условиях, где просто физической силой и упорством не обойдёшься. Мало кто смог бы, проснувшись под метровым слоем снега, сладко зевнуть и потихоньку откапываться, чтобы заварить в котелке утренний кофе. А эти ещё и не на такое способны.

В небольшой казарме стена оборудована под отвесную скалу. На потолке висят верёвочные лестницы, брус, в пол и стенку вбиты крючья. Под окном - весь в цветах памятник. Маленькая чёрная скала с оборванным куском альпинистского снаряжения.
Мемориальная табличка. Кто проходит - задерживается: «Спите спокойно, ребятки». Это памятник двоим: Андрею Черняеву и Сергею Беширову. Не вернулись с задания, сорвались, погибли...
 
Последнее редактирование:

Hleva

рядовой
Регистрация
14 Окт 2011
Сообщения
2
Симпатии
1
#24
Да, по истории в Иличёвске все практически так и было. Лично в ней учавствовал (Хлевнюк). Франю возили на родину хоронить. Трудно было в глаза родителям смотреть.
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#25
Ув. Hleva, рад что вы появились у нас на форуме! Общайтесь на здоровье - тут есть об чем поговорить...
 

Hleva

рядовой
Регистрация
14 Окт 2011
Сообщения
2
Симпатии
1
#26
Ув. Hleva, рад что вы появились у нас на форуме! Общайтесь на здоровье - тут есть об чем поговорить...
Спасибо. Правда уже год как не работаю в МВД, но поговорить действительно есть о чём.
 

ecilop

рядовой
Регистрация
21 Фев 2012
Сообщения
7
Симпатии
11
#28
Веселов Н.В.

Веселов Н.В. (записано со слов моего отца Алексеева Л.И.)
Рядовой Веселов Н.В. проходил службу в 2-ом стр. батальоне 331 стр. ордена Богдана Хмельницкого полка 82 стр. дивизии ВВ МГБ в г. Косов Станиславской (Ивано-Франковской) области. Мой отец Алексеев И.А. был командиром 2-го стр. батальона. Я очень хорошо помню Веселова Н.В. и его сослуживцев по взводу разведки, так как мое детство проходило в гарнизонах, где служил мой отец. К сожалению, у нас не осталось его фотографий все фотографии отец отослал в г. Львов в в\ч 3228 по просьбе их командования.
1 сентября 1950 года от 2-го стр. батальона была выделена команда, в которую входил Веселов Н.В. по охране перевозимого в г. Станислав «проводника» окружного провода (фамилию и кличку не помню), на автомобиле райотдела МГБ. Из-за утечки информации с телефонного узла (телефонистка была завербована ОУН) оуновцам стало известно время, маршрут, и автомобиль перевозивший «проводника».
В кузове автомобиля находился «проводник», команда 2-го стр. батальона, а также бочка бензина. В то время было очень плохо с заправкой автомобилей бензином и его приходилось возить с собой.
Бандгруппой ОУН на дороге Косов-Стятин с целью освобождения «проводника» была организована засада. Автомобиль был обстрелян в результате чего бочка бензина в кузове взорвалась. Водитель и сопровождающий офицер МГБ погибли в первые секунды. Из команды 2-го стр. батальона ефрейтор Малышев П.П. был убит сразу попаданием в сердце и сгорел вместе с «проводником» в кузове автомобиля. Остальные были тяжело ранены, но смогли покинуть загоревшийся автомобиль. Веселов Н.В. получил ранение обеих ног и с пулеметчиком (фамилии, к сожалению, не помню) который был облит горящим бензином и горел на протяжении боя смог отражать атаки бандгруппы которая пыталась освободить «проводника». Во время боя по дороге подъехал санитарный автомобиль 331 стр. полка, который перевозил раненого солдата из Косова в Коломыю в медчасть. В автомобиле вместе с раненым находился санинструктор и водитель. Увидев автомобиль, оуновцы видимо решили, что прибыла подмога, покинули место боя.
Погрузив раненых в санитарный автомобиль в том числе Веселова Н.В санинструктор повез их в Косов в районную больницу. В больнице не оказалось нужной группы крови, по халатности врачей забор крови среди солдат 2-го стр. батальона организован не был. 1 сентября 1950 года Веселов Н.В. скончался. Похоронили Веселова в г. Косов возле братской могилы воинов – освободителей.
В то время там находился министр Госбезопасности УССР Ковальчук который осуществлял руководство по проведению спецопераций против ОУН.. Он поддержал ходатайство руководства 331 стр. ордена Богдана Хмельницкого полка о зачислении рядового Веселова Н.В. навечно в списки части.
05.01.1951 года приказом МГБ СССР рядовой Веселов Н.В. был навечно зачислен в списки 331 стр. ордена Богдана Хмельницкого полка 82 стр. дивизии ВВ МГБ.
В 1951 году 331 стр. ордена Богдана Хмельницкого полк был переформирован в 16-й ордена Богдана Хмельницкого отряд внутренней охраны МГБ СССР.
После расформирования 16-го отряда в 1957 году
рядовой Веселов Н.В. был навечно зачислен в списки в\ч 3228 г. Львов. В 60-х годах прах Веселова перезахоронен в г. Львов на территории в\ч 3228.
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#29
Ув. ecilop, БОЛЬШОЕ СПАСИБО!
 

VV-nik

генерал-полковник
Регистрация
16 Ноя 2008
Сообщения
10,207
Симпатии
2,885
#30
Добавлю пару фото:
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
Для просмотра ссылки необходимо: Войти или Регистрация
Выходит, в части была - именно МОГИЛА (а не просто памятник)...
Так вот - эту могилу уничтожили вскоре после передачи этой части (Рымникского полка) в состав Национальной гвардии Украины... Куда дели останки - для меня до сих пор вопрос... А почему это случилось - догадываюсь...
 
Сверху