Вопросы, пожелания, недовольства, нехватка функционала по новому движку

Обсуждаем новый УПК

Статус
В этой теме нельзя размещать новые ответы.

Cleaner

младший сержант
Регистрация
1 Июл 2010
Сообщения
31
Reaction score
4
Предлагаю обсудить новый УПК, правда еще окончательного варианта сам не видел, может с понедельника появится на сайие ВР
 

SGR

майор
Регистрация
11 Сен 2011
Сообщения
729
Reaction score
484
с таким же успехом можно обсуждать конец света - его тоже никто ещё не видел
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
http://advoffice.ru/2012-04-09-1138.html
Володимир Бойко
Портновське правосуддя
Мабуть, це не зовсім справедливо – пов’язувати руйнацію залишків судової системи України з прізвищем людини, яка долучилась до цього процесу лише на фінальній стадії. Та й з числа тих, хто впродовж останніх 12 років «реформував» українське судочинство, Андрій Портнов, напевно, найяскравіший і найталановитішій. Але Історія – єхидна дама, якій, до того ж, не відомо почуття справедливості. Вона частенько карає невинуватих і нагороджує непричетних, роздає в’їдливі епітети та прізвиська, возвеличує одних і принижує інших, виходячи лише з їй одній відомих причин. Тож хай не ображається Андрій Володимирович, якщо з натовпу «реформаторів» української юстиції тітонька Історія увічнить на своїх скрижалях саме його прізвище – поряд з середньовічним суддею Шемякою та опричниками Басмановими.

Загальновідомим є той факт, що в Україні правосуддя відсутнє взагалі. Є система загальних, господарських і адміністративних судів на чолі з вищими спеціалізованими судами, є Верховний Суд України вкупі з Конституційним Судом, є Державна судова адміністрація, є навіть таке дивне створіння, як Вища рада юстиції, а правосуддя – в загальноприйнятому сенсі – не має. А те дійство, яке щодня відбувається по всій країні в храмах Феміди, якщо і йменується «відправленням правосуддям», то лише в лапках. Якщо ж без лапок – то лише з додаванням прізвища керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України.

Хай назва не вводить у оману: портновське правосуддя – це не правосуддя, а національна форма існування ринку замовних судових рішень, яка ґрунтується на специфічних процесуальних нормах. Ці норми, по-перше, заперечують об’єктивний характер суспільних правовідносин і, по-друге, максимально обмежують у доступі до судочинства більшість населення держави.

Якщо звичайне правосуддя існує задля розв’язання спірних правовідносин, що виникають у суспільстві, то портновське правосуддя покликане здійснювати перерозподіл матеріальних ресурсів (грошових коштів, нерухомості, корпоративних прав тощо) шляхом оформлення від імені держави певних процесуальних документів – ухвал, постанов, рішень і вироків. Саме складання цих документів і є предметом такого різновиду підприємництва в Україні, як «суддівська діяльність».

Реформа по-маленькому

Портновське правосуддя в Україні почало оформлюватись задовго до потрапляння Андрія Портнова на екрани телевізорів. У витоків цього явища стояли люди, які згодом опинились з Андрієм Володимировичем по різні боки барикади. Наприклад – екс-голова Верховного Суду України Василь Онопенко. Або нинішній суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін. Чи народний депутат України Юрій Кармазін.

Нинішнє портновське правосуддя бере свій початок від так званої «малої судової реформи», першою жертвою якої став ще в 2001 році Цивільний процесуальний кодекс Української РСР з його принципами усності, гласності, безпосередності, доступності. Радянський ЦПК, попри загальновідомі вади соціалізму, був максимально підпорядкований інтересам пересічного громадянина, що звернувся до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав. Громадянин міг бути безграмотним (а тому заяви та клопотання робилися усно з занесенням у протокол судового засідання), не мати коштів на оплату послуг адвоката (а тому представляти свої інтереси міг доручити сусідові, причому для цього не потрібно було навіть нотаріального доручення, а достатньо лише усної заяви в суді), бути неспроможним оплатити державне мито та інші судові видатки (а тому суд міг звільнити такого громадянина від непосильних платежів). Справи розглядалися протягом 20 днів (трудові спори – протягом тижня), а судові рішення виконувалися.

Попри двоступеневу судову систему (суди першої та касаційної інстанцій), діяла – і вельми ефективно – система нагляду, коли на прохання громадянина або навіть з власної ініціативи прокурор області чи голова обласного суду могли приносити протести в президію касаційної інстанції на рішення, що вже набули законної сили, тим самим створюючи додатковий механізм виправлення судових помилок. А Генеральний прокурор чи голова Верховного Суду могли внести протест на рішення по конкретній справі навіть у Пленум Верховного Суду України. І вносили, між іншим.

Мала судова реформа покінчила з багатьма «родимими плямами» соціалізму. Вона скасувала участь громадських захисників та обвинувачів у кримінальному процесі, унеможливила розгляд у судах скарг на дії слідчих та перетворила на бездумний конвеєр процедуру обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

У цивільному процесі пішли в небуття розумні строки судового розгляду та інститут нагляду. Після того, як державне мито стало справлятися до місцевих бюджетів, суди втратили право звільняти малозабезпечених громадян від його сплати, а саме мито по окремих категоріях спорів у 2003 році сягнуло 10% ціни позову. Але чи не найбільшим перлом стали зміни, внесені до статті 293 ЦПК України в тодішній редакції: «апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора викладається чітким машинописним текстом… В апеляційній скарзі, апеляційному поданні прокурора зазначаються … повна і точна назва осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, номер засобів зв’язку».

У цій фразі був закладений один з двох принципів подальшого «реформування» українського судочинства – зробити його недоступним для громадян. Все подальші «реформи», у тому числі й ті, що проводяться зараз під проводом Адміністрації Президента – то лише творчий розвиток цієї фрази.

І дійсно: що стосується прокурорських працівників, то, можливо, вони й оргтехнікою достатньо забезпечені, і вміють без проблем встановлювати «номери засобів зв’язку». Але уявіть бабцю, яка домагається в суді виплати заборгованості з пенсії і яка встановлює адресу електронної пошти відділення Пенсійного Фонду та викладає її «чітким машинописним текстом». А як бути тим громадянам, які знаходяться під вартою або в місцях позбавлення волі? Мають такі громадяни право звертатися до суду в цивільних справах, щоби, наприклад, вступити в спадок чи розірвати шлюб? Безсумнівно мають. Але як вони довідаються в камері про «номери засобів зв’язку» та одержать доступ до комп’ютера?

Втім, цього шедевру юридичної думки вже немає – на місці покрученого ЦПК радянського «розливу» повстали новий Цивільний процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України, а цивільне судочинство було штучно розділено на дві окремі галузі – власне, цивільне, та адміністративне. Цей розподіл слугував виключно виділенню в окреме, так зване «адміністративне», судочинство самих «жирних» цивільних справ, навколо яких обертались найбільші суми.

Страшний суд. Адміністративний

Поява в Україні адміністративного судочинства (відповідний Кодекс був прийнятий Верховною Радою 6 липня 2005 року) ознаменувала собою перехід до наступної стадії утворення портновського правосуддя – стадії юридичного оформлення його головних засад.

Взагалі-то, природа суспільних правовідносин передбачає існування лише двох видів судочинства – кримінального та цивільного. І господарські, і адміністративні суди вигадані в Україні з єдиною метою – упорядкувати ринок замовних судових рішень та сконцентрувати в одних руках найприбутковіші справи. У плані доходності адміністративне судочинство випереджає навіть кримінальне, оскільки саме тут формується левова частка замовних судових рішень – про скасування податкових рішень-повідомлень, про скасування рішень місцевих органів влади про виділення (чи відмову у виділенні) земельних ділянок, про визнання неправомірними дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень тощо.

Чітка вертикаль (окружні адміністративні суди — адміністративні апеляційні суди — Вищий адміністративний суд України) з перших днів існування перетворили адміністративне судочинство на насос, який вправно всмоктував гроші заможних громадян ще на стадії подачі позовної заяви й передавав їх на вищі щаблі. Доказом чого, до речі, слугують суми, які озвучувались у ході розгляду кримінальної справи, порушеної проти колишнього голови Львівського апеляційного адміністративного суду Ігоря Зварича.

Одна біда – нерідко в цей процес втручався Верховний Суд України на правах другої касаційної інстанції. І тоді летіли шкереберть усі домовленості, а куплені судові рішення перетворювались на купку нікчемних папірців. Війна між очільниками портновського правосуддя (Андрієм Портновим, Сергієм Ківаловим, Олександром Пасенюком та Олександром Лавриновичем) і колишнім головою ВСУ Василем Онопенком була неминучою. 2010 рік пройшов під знаком цієї боротьби – арешт зятя Онопенка Євгена Корнійчука та обшук вдома у самого Онопенка мали вгамувати останнього. Але остаточну крапку в цій борні поставили зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, внесені законами України від 07.07.2010 і від 17.11.2011.

Взагалі-то в КАС України з моменту прийняття в 2005 році й до цього дня зміни вносились 36 разів, при чом кожного разу приймалась, по-суті, нова редакція. Характер цих змін прекрасно ілюструють суть портновського правосуддя – заперечення об’єктивної природи суспільних правовідносин та максимальне обмеження громадян в доступі до правосуддя.

Нинішні «реформатори» переконані, що «закон, що дишло», а законодавча техніка покликана лише оформлювати красивими словами ті геніальні ідеї (типу – а давайте, хлопці, заберемо у Васьки Онопенка можливість скасовувати постанови господарських судів), що надходять у світлі голови керманичів портновського правосуддя. Про те, що закон має оптимальним чином регулювати суспільні правовідносини, які об’єктивно існують, в кабінетах «реформаторів» навіть не здогадуються.

А тим більше їм не спадає на думку, що правосуддя – це ще й запобіжник соціальних протестів і якщо обмежувати громадян у можливості обстоювати свої права легітимним чином, то вони їх почнуть захищати в нелегітимний спосіб.

Ось візьмемо, наприклад, новацію, привнесену в КАС України на вістрі боротьби з Верховним Судом у частині строків звернення до адміністративного суду. Початкова редакція Кодексу адміністративного судочинства України встановлювала, що громадянин або юридична особа приватного права можуть оскаржити нормативно-правовий акт, рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень впродовж одного року з дня, коли позивач дізнався чи мав дізнатись про порушення його прав, свобод та законних інтересів. При цьому суд міг відмовити в задоволенні позовних вимог з причин пропуску строку давності лише в тому разі, якщо на цьому наполягав відповідач і якщо строк був пропущений без поважних причин.

Якщо ж відповідач – державний орган, представник влади або орган місцевого самоврядування – не вимагав відмовити в позові саме з мотивів пропуску строку давності, суд з власної ініціативи не міг цього зробити. Більш того, навіть у випадку, якщо відповідач наголошував на тому, що строк звернення пропущений, все однаково суд був зобов’язаний розглянути справу в повному обсязі – саме тому, що в усьому цивілізованому світі визнання пропуску позовної давності вважається способом захисту від позовних вимог, ініціювати який може тільки відповідач і який суду належить оцінювати нарівні з іншими доводами відповідача.

Отже, заперечення проти позову з мотивів пропуску строку звернення до суду було способом захисту, що надавало додаткову гарантію дотримання прав і свобод громадян-позивачів, більша частина яких є необізнаними в юридичних тонкощах, не слідкують за прийняттям нормативно-правових актів і не знають порядку оскарження актів індивідуальної дії. Через це громадяни, як правило, звертаються до суду з позовом до органів державної влади вже тоді, коли їм урвався терпець оббивати пороги чиновницьких кабінетів, а це, як правило, призводить до пропуску встановленого строку звернення до суду.

Законом України від 07.07.2010, внесеним Президентом України, ситуація змінена докорінно. Мало того, що строк звернення до адміністративного суду зменшено до 6 місяців, тепер суд має повне право з власної ініціативи взагалі не приймати позовну заяву до розгляду й не відкривати по ній провадження, якщо вирішить, що шестимісячний строк пропущено позивачем «без поважних причин» — без судового засідання й без заслуховування думки сторін. І це не все. Якщо навіть суд таки прийняв позов до розгляду, у будь-який момент він, згідно з новою редакцією КАС України, може передумати й залишити позовну заяву без розгляду. Не відмовити в позові, як було раніше, коли суд лише виконував функції арбітра в спорі між позивачем і відповідачем, а саме залишити позов без розгляду з ініціативи суду.

Невеличкий приклад. Кілька днів тому автор спостерігав у Окружному адміністративному суд м.Києва одну таку справу. Розглядався позов про відшкодування шкоди, завданої НЕПОВНОЛІТНЬОМУ діями органу державної виконавчої влади. Позивач пропустив строк звернення до суду – по-перше, треба було чекати, коли йому виповниться 18 років, а, по-друге, мало місце вкрай тяжка ситуація, що склалась у нього в родині. До клопотання про поновлення строку звернення до суду були підкладені медичні довідки, листи правозахисних організацій і навіть звернення народних депутатів на адресу органів прокуратури та органів опіки й піклування, з яких витікало, що обставини пропуску строку, дійсно, були винятковими.

Суд прийняв позов до провадження, оскільки навіть відповідач заявив, що строк позивачем пропущено з поважних причин. Але потім пані суддя подумала-подумала і через три місяці з моменту порушення провадження по справі передумала та залишила позов без розгляду. Бо мала багато іншої роботи.

І таких прикладів – безліч.

Цікаво, чи розуміє Портнов, що він чудить? – Думаю, що ні. Я уважно слідкую за законотворчою діяльністю Андрія Володимировича й давно дійшов висновку, що допускати до цієї роботи його не можна категорично. Він – винятковий менеджер, системна людина й блискучий тактик (сподіваємось, у цих оцінках нас підтримають і колишній голова Окружного адміністративного суду Олег Бачун, і екс-заступник Генерального прокурора України Олександр Шинальський), але абсолютно не усвідомлює суспільних наслідків тієї чи іншої правової норми й не здатен передбачити, чим чергове законодавче нововведення закінчиться через пару років. У нього просто мозок «заточений» на іншу діяльність, завдяки чому у Верховній Раді колеги по фракції його за очі називали «Рейдюша Портнов».

Люди типу Портнова в принципі не усвідомлюють, що юридична наука вивчає об’єктивні закономірності, а не обслуговує примхи радника Президента чи інтриги голови парламентського Комітету з питань правосуддя. Їм не відомо, що юриспруденція – це реалізація абстрактної алгебри, де роль елементів множин виконують суб’єкти права, а роль операцій, заданих на цих елементах – правовідносини. Норми права, як і теореми певної математичної моделі, є взаємопов’язаними, оскільки є логічним наслідком однієї догматики (система аксіом), тож довільна зміна правових норм неодмінно веде до внутрішніх суперечностей і розвалу всієї правової системи.

Наслідком такого розпаду правової системи буде (власне, вже є) зникнення легітимного правосуддя, тобто визнаного суспільством механізму розв’язання спорів. А це рано чи пізно призведе до соціального вибуху.
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
http://advoffice.ru/2012-04-09-1140.html
Портновське правосуддя несумісне з самою ідеєю громадянського суспільства й було притаманним хіба феодально-чиновницьким державам на кшталт середньовічного Китаю. Його характерна риса – це здійснення судочинства спеціально призначеними державними чиновниками, які незалежні від впливу суспільних інституцій, підпорядковані невеличкій групі чиновників вищого рівня й обслуговують грошові та товарні потоки всередині вузької соціальної групи «правоохоронців». У порівнянні навіть з радянськими реаліями портновське правосуддя – це колосальний крок назад і плювок в обличчя цивілізованій Європі.

До 2010 року портновське правосуддя в Україні складалось досить стихійно, що було спричинено наявністю кількох центрів впливу на функціонування ринку замовних судових рішень. До людей, що мають вирішальний вплив на розгляд судових справ, журналісти традиційно зараховували голову Верховного Суду України (послідовно ними були Віталій Бойко, Василь Маляренко та Василь Онопенко), нинішнього члена Вищої ради юстиції Віктора Медведчука (колишній глава Адміністрації Президента України), заступника Генерального прокурора України Віктора Кудрявцева, нинішнього голову Комітету з питань правосуддя Сергія Ківалова (у 2001-2004 роках – голова Вищої Ради юстиції). Певний час на ринок ЗСР активно впливали секретар РНБОУ Петро Порошенко та заступник глави Секретаріату Президента України Ігор Пукшин. Звісно, не обійшлось і без народного депутата України Андрія Портнова, а також голів вищих спеціалізованих судів Дмитра Притики, Сергія Демченка, Олександра Пасенюка.

Через це впродовж десятиріччя зміни в процесуальні кодекси вносились ситуативно, часто-густо — навіть у зв’язку з конкретними справами. Ось кілька прикладів.

Легендарна «234-та»

До 1996 року кримінально-процесуальне законодавство УРСР та України не передбачало можливості оскарження в судовому порядку дій або бездіяльності слідчого під час проведення досудового слідства (яке тоді називалося попереднім). У випадку, якщо слідчий порушував законність, подати скаргу можна було лише прокурору, який здійснював нагляд.

Ситуація кардинально змінилася з набуттям чинності новою Конституцією України, стаття 55 якої гарантує можливість оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності всіх суб’єктів владних повноважень. При цьому Конституція є законом прямої дії і в тому випадку, якщо законодавство не містить процедури реалізації того чи іншого її положення, суд зобов’язаний застосовувати відповідну статтю Конституції безпосередньо, на що судам було вказано ще Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9.

Якщо скарги громадян стосувались адміністративних, трудових або цивільних правовідносин, то механізм застосовування настанов Конституції був зрозумілим і передбачався главою 31-А Цивільного процесуального кодексу України в попередній редакції. Що ж стосується оскарження дій або бездіяльності органу дізнання, слідчого чи прокурора під час провадження в кримінальній справі, то процедура такого розгляду законодавчо встановлена не була. Конституційний Суд України рішенням від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 роз’яснив, що в тих випадках, коли закон не містить порядку оскарження дій або бездіяльності будь-якого органу або службової особи, скарга має розглядатися судом за процедурою, передбаченою саме главою 31-А ЦПК України.

Це рішення КСУ мало всі шанси покласти край тому беззаконню, яке давно стало наріжним каменем функціонування української правоохоронної системи, оскільки згідно зі статтею 248-4 тодішньої редакції ЦПК України подача скарги зупиняла виконання оскаржуваного акта, а рішення по скарзі суд повинен був приймати впродовж 10 днів. Цим негайно скористалися ті громадяни, права яких порушувались органами слідства. Як приклад можна навести епізод зі «справи Замковенка».

До відповідальності був притягнутий колишній голова Печерського районного суду м. Києва Микола Замковенко після того, як він навесні 2001 року скасував санкцію прокуратури на арешт віце-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Негайно прокурором м.Києва було порушено кримінальну справу за фактами посадової недбалості працівників Печерського районного суду, а у службовому приміщенні та в житлі Замковенка 28 і 29 травня 2001 року були проведені обшуки, санкціоновані заступником генпрокурора України Кудрявцевим. Замковенко скористався щойно прийнятим рішенням Конституційного Суду і оскаржив до суду дії Кудрявцева на тій підставі, що, відповідно до пункту 4 статті 13 Закону України «Про статус суддів» (у чинній на той момент редакції), санкцію на обшук міг дати лише генпрокурор особисто. Також були оскаржені дії слідчого, який не тільки проводив обшуки без належної санкції, але й робив це вночі, хоча обшуки, відповідно до статті 180 КПК України, мають проводитися лише вдень, окрім невідкладних випадків.

Обидві скарги судом були задоволені, що справило колосальне враження на всіх учасників ринку замовних судових рішень. До того ж, «прецедент Замковенка» був для них небезпечний і тим, що визнання судом незаконними тих чи інших дій слідчого унеможливлювало використання слідством здобутих під час таких дій доказів – оскільки відповідно до статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. А це могло розвалити будь-яку замовну кримінальну справу.

Для того, щоб унеможливити подібні випадки надалі, були негайно розроблені та підтримані Верховною Радою зміни до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу. У новій редакції цієї статті, яка діє до цього дня, сказано: «Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом».

Це означало, по-перше, що скарги на дії слідчого вже не могли розглядатися відповідно до глави 31-А ЦПК України, оскільки був встановлений законом інший судовий порядок розгляду таких скарг і тому згадане вище рішення КСУ для подібних ситуацій вже не могло застосовуватися; по-друге, скарга на акт, винесений слідчим, вже не зупиняла дію цього акта до розгляду скарги, як це було раніше; по-третє і головне – скарги на дії слідчого з тих пір і до цього дня розглядаються (точніше – мають розглядатись) лише після того, як досудове слідство завершиться і справу буде передано до суду, тобто коли скаржитися немає жодного сенсу. Слідчий може катувати обвинуваченого, може незаконно арештувати його, незаконно тримати його в слідчому ізоляторі, заручившись підтримкою з боку начальника СІЗО – і нічого до передачі справи до суду вдіяти не можна.

А якщо справа ніколи не буде передана до суду, наприклад, через її закриття за реабілітуючими обставинами, амністією чи у зв’язку зі смертю закатованого підслідного? Та навіть якщо справа дійде до суду, немає жодної гарантії, що суд розгляне скаргу, оскільки КПК України не містить не лише порядку розгляду таких скарг, але навіть не передбачає обов’язок суду їх розглядати.

Як приклад, можна навести кримінальну справу, в якій був притягнутий до відповідальності колишній віце-президент запорозького банку «Слов’янський» Борис Фельдман і яка вважається унікальною через неймовірну кількість порушень законності, допущених на всіх стадіях слідства й судового розгляду. Фельдман був заарештований 13 березня 2000 року. Через рік, 13 березня 2001 року, термін тримання під вартою закінчився й ніким не продовжувався, але обвинувачений продовжував незаконно перебувати в Лук’янівському СІЗО №13. Після прийняття КСУ згаданого рішення від 23 травня 2001 року, адвокати Бориса Фельдмана звернулися до суду зі скаргою на бездіяльність начальника СІЗО, який не звільняв ув’язненого. 21 серпня 2001 року Печерський районний суд м.Києва виніс рішення про негайне звільнення Бориса Фельдмана, але він був повторно затриманий прямо на території СІЗО та перепроваджений до ІТТ. 27 вересня 2001 року Печерський районний суд визнав затримання Фельдмана на території СІЗО незаконним і знову виніс рішення про негайне його звільнення.

Рішення, відповідно до позиції КСУ, було винесене в порядку цивільного судочинства, але на той момент набула чинності нова редакція статті 234 КПК України, і прокуратура подала апеляцію, вимагаючи скасувати це рішення на тій підставі, що скарга обвинуваченого на незаконні дії слідчого не може розглядатися в суді доти, доки не завершене слідство. Більше того, не очікуючи розгляду апеляції, заступник генпрокурора Кудрявцев самочинно оголосив судове рішення про звільнення Бориса Фельдмана незаконним і надіслав голові Державного департаменту України з виконання покарань припис від 29 вересня 2001 року із забороною виконувати це рішення.

Урешті, Верховний Суд України підтвердив, що рішення Печерського райсуду було законним, оскільки адвокати колишнього банкіра оскаржували не дії слідчого, а бездіяльність начальника слідчого ізолятора, і тому скарга мала розглядатися саме в порядку цивільного провадження. Але людині, яку кілька років незаконно тримали за ґратами, від того не легше. Але й це не все. «Справа Фельдмана» пройшла всі передбачені українським законодавством судові інстанції аж до Верховного Суду України, і жодного разу у кримінальному провадженні так і не були розглянуті судом скарги Бориса Фельдмана на дії слідчого.

В усій красі

Після появи на ринку ЗСР такої яскравої фігури, як Андрій Портнов, внесення змін до процесуальних кодексів було поставлено на потік. Зрозуміло, що Андрія Володимировича (втім, як і його тодішніх колег по парламенту) менш за все цікавило приведення Кримінально-процесуального кодексу у відповідність із міжнародними зобов’язаннями України в галузі прав людини. Тому 234-та стаття КПК України змін не зазнала. Натомість масово приймались правки під конкретні справи.

Виникла в компаньйонів Андрія Володимировича потреба закрити певну кримінальну справу, порушену Генеральною прокуратурою, через суд – будь ласка. І в КПК вносяться зміни, які дозволяються судді, розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, одночасно приймати рішення про її закриття.

Не вдалось домовитись про закриття конкретної справи, що перебуває в провадження Генпрокуратури, у Печерському районному суді столиці, але вдалось домовитись з суддею Подільського райсуду Києва – будь ласка. У КПК вносяться зміни, які встановлюють альтернативну територіальну підсудність на вибір зацікавленої особи: можна скаржитись як за місцем розташування органу слідства (тобто в Печерський райсуд), так і за місцем фізичного знаходження кабінету слідчого (тобто в Подільський райсуд).

Не хоче голова Окружного адміністративного суду Бачун розписувати позовні заяви, подані друзями Андрія Володимировича, для розгляду суддею Келебердою – і народні депутати Портнов та Олійник вигадують «автоматизовану систему документообігу суду», яка сама розподіляє справи між суддями. Як тільки Бачун позбувся крісла, з’ясувалось, що ця система не враховує спеціалізацію суддів та їх завантаженість і що розподіляти справи краще все ж таки в «ручному режимі». Чекаємо тепер нових змін до процесуальних кодексів.

Втім, інколи Андрія Володимировича відвідували й концептуальні ідеї. Наприклад, для того, щоби допекти Василя Онопенка, Андрій Портнов вигадав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якому були передані повноваження касаційної інстанції. Щоправда, Конституційний Суд України ще в 2003 році визнав неконституційним створення окремого касаційного суду (рішення від 11.12.2003 р. № 20-рп/2003), але на такі дрібниці в нашій державі давно уваги не звертають.

Так ось, концептуальна ідея Андрія Володимировича полягала в тому, щоби залишити за ненависним Верховним Судом України перегляд судових рішень по кримінальних справах, але не в порядку касації (свят-свят), а у випадку, якщо це визнає доцільним вищий спеціалізований суд, а також у разі «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом». А тепер увага: відповідно до чинної нині статті 400-14 КПК України, розробленої під орудою Портнова, заява про перегляд вироку з цих підстав «може бути подана протягом одного місяця від дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного».

Уявімо ситуацію: людина була незаконно засуджена, пройшла все кола правоохоронного й судового пекла, кілька років чекала, доки її скаргу на порушення Україною статті 6 Конвенції з прав людини розгляне суд у Страсбурзі. Нарешті, міжнародний суд постановив: скаржник засуджений з брутальним порушенням міжнародних зобов’язань, прийнятих на себе Україною. І тепер цей громадянин замість того, щоби отримати автоматичну сатисфакцію від ріднесенької держави з вибаченнями за беззаконня, повинен писати заяву про перегляд незаконного вироку.

Але це зовсім не означає, що незаконний вирок буде скасований. Більш того, для того, щоби ця заява взагалі була прийнята до розгляду, незаконно засуджений громадянин має спочатку довести, що він про рішення Європейського суду довідався не більше, ніж 30 днів тому…

Ось воно, портновське правосуддя в усій красі.
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
http://advoffice.ru/2012-04-09-1142.html

Попри те, що портновське правосуддя зародилось в Україні ще в 2001 році й до його становлення доклало зусиль чимало як заслужених (типу депутата Мойсика), так і народних (на кшталт депутата Зварича) юристів України, доконаних форм воно набуло лише завдяки Андрію Портнову. Саме Андрій Володимирович надав процесуальному законодавству України ті характерні риси, які відрізняють портновське правосуддя від інших взірців феодальної правової доктрини — виняткове невігластво та юридичне мракобісся.

Сумбур замість музики

Загальновідомо, що в усьому світі розробку законопроектів намагаються доручати фахівцям особливого складу розуму – їх ще називають «інтегральними юристами». Це люди, які бачать правову норму у взаємозв’язку з іншими нормами права та передбачають усі казуси, які можуть виникнути під час її застосування. Є такі спеціалісти й в Україні – зокрема, в Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради України. Але їх точка зору реформаторів українського судочинства не цікавить. Як наслідок – законодавчі новації, розроблені під керівництвом Портнова й прийняті картками народних депутатів України, не відповідають щонайменшим вимогам законодавчої техніки.

Через це, наприклад, з одного боку під юрисдикцію штучно створених адміністративних судів не підпадають справи про адміністративні правопорушення (це заперечень не викликає – адміністративні правопорушення по своїй природі належать до кримінальних проступків і, взагалі, мають розглядатись у межах кримінального судочинства), а з іншого – згідно з Кодексом адміністративного судочинства України розглядаються скарги на постанови в справах про адміністративні правопорушення, за умови, якщо вони винесені не судом, а іншим уповноваженим на це органом.

Виникає цілком природне запитання: якщо за правилами адміністративної юрисдикції не можна накладати адміністративні стягнення, то чому за правилам адміністративної юрисдикції треба оскаржувати постанови про накладання таких стягнень? «Сумбур замість музики», — як говорив тов. Жданов про творчість тов. Шостаковича.

Добре, наплодили всіляких юрисдикцій, нагромадили вавилонську башту спеціалізованих судів і кодексів, але невже тому ж Портнову важко було дослухатись до зауважень фахівців і дотримуватись бодай щонайменших приписів законодавчої техніки?

Ось, наприклад, легендарним вже законом №2453-VI від 07.07.2010 були внесені зміни в Кодекс України про адміністративні правопорушення –запроваджено апеляційне оскарження постанов суду про накладання адміністративного стягнення. Апеляційна скарга чи протест прокурора подаються «протягом десяти днів з дня винесення постанови». Звертаємо увагу: не з дня, наступного після винесення постанови, як це робиться в інших галузях судочинства, а з дня винесення. Тобто фактично на оскарження дається не 10 днів, а 9.

А тепер запитання: як обраховувати перебіг цього процесуального строку? Ну, наприклад, у ситуації, якщо 10-й день з дня винесення постанови припадає на вихідний чи неробочий день – суд зачинений, пошта також, подати апеляційну скаргу неможливо? По кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справах проблем не виникає й відповідні процесуальні кодексі містять потрібне застереження. А по справах про адмінправопорушення – ні. Бо дописати речення про те, що в такому разі останній день строку переноситься на перший наступний робочий день у Портнова тями не вистачило. Як наслідок – апеляційні суди масово повертають у таких випадках апеляційні скарги з мотивів пропуску строку оскарження. Особливо цим славиться апеляційний суд Вінницької області.

Можна сперечатись з приводу концептуальних підходів, можна погоджуватись чи не погоджуватись з ідеологією тієї чи іншої законодавчої ініціативи, але дискутувати з приводу відсутності в кодексі порядку обчислення процесуальних строків не доводиться. Це – апофеоз безграмотності, втім, як і практично кожний «портновський» закон. Приймаються такі закони виключно тому, що в країні відсутній поділ влади на гілки, а парламент орієнтується не на фахівців з Головного науково-експертного управління, а на праву руку Михайла Чечетова.

Втім, значно гірше, коли адвокати з Адміністрації Президента чи їх соратники з Комітету з питань правосуддя Верховної Ради починають проштовхувати на законодавчому рівні свої наукові теорії. Ото де справжня катастрофа.

Зграя розбійників

Вихований на традиціях римського права, Августин Блаженний наприкінці IV століття писав, що «держава, позбавлена правосуддя, є нічим іншим, як тільки зграєю розбійників». Україна не лише становить собою наочне підтвердження цього афоризму видатного філософа, але й дає можливість дослідити, в який саме спосіб орудує ця зграя, позбавляючи більшість населення своєї країни не тільки правосуддя, але й доступу до легального судочинства взагалі.

Відсторонення громадян України від будь-якого впливу на функціонування державного механізму здійснюється багатьма способами. Це й фальшування підсумків виборів до законодавчого органу чи органів місцевого самоврядування, і систематичне невиконання чиновниками міжнародних зобов’язань України в частині доступу до публічної інформації, і запровадження процесуальних норм, які перешкоджають чи, навіть, взагалі унеможливлюють звернення громадян і юридичних осіб приватного права до суду.

Одним з наріжних каменів громадянського суспільства є безперешкодна можливість оскаржувати в суді нормативно-правові акти – передусім, постанови Уряду та всілякі «інструкції», «положення» й «порядки» центральних органів виконавчої влади. Суспільство зацікавлено в тому, щоби самі громадяни виявляли помилки в нормотворчій діяльності чиновників і виправляли ці помилки в разі, якщо вони порушують права, свободи та законні інтереси бодай однієї людини.

Але портновське правосуддя орієнтовано виключно на обслуговування ринку замовних судових рішень і тому не сумісно з щонайменшими паростками громадянського суспільства. Тож не дивно, що Андрій Володимирович у 2010 році домігся прийняття поправки до Кодексу адміністративного судочинства, відповідно до якої строк позовної давності складає 6 місяців – для справ будь-якої категорії, зокрема щодо оскарження нормативно-правових актів. А з 1 січня 2012 року адміністративні позови, які подані з пропущенням цього строку, взагалі повертаються без розгляду – судді навіть не утруднюють себе розглядом клопотань про поновлення пропущеного строку позовної давності.

Подібні обмеженні були немислимими навіть для радянського процесуального права. Що ж стосується оскарження нормативно-правових актів, то тут не повинно бути взагалі ніяких строків давності – йдеться ж не про акт індивідуальної дії, а про документ, який зачіпляє права, свободи й законні інтереси невизначеної кількості громадян, нерідко – всього працездатного населення. Розуміючи це, народний депутат Юрій Одарченко 13 травня 2011 року подав до Верховної Ради воістину революційний законопроект, який мав сильно обмежити портновське правосуддя, хоча й складався лише з одного речення:

«Статтю 99 Кодексу адміністративного судочинства України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, №35-36, №37, ст.446, ВВР, 2010, №35-36, ст.491) доповнити новою частиною 6 такого змісту: «6. Позовна давність не застосовується до випадків оскарження чинних нормативно-правових актів».

Законопроект був підтриманий навіть Ківаловським комітетом з питань правосуддя – а куди ж діватись, якщо два помножити на два дорівнює чотирьом? Ось цитата з висновку цього Комітету:

«Реалізація даного законопроекту сприятиме дотриманню прав і свобод людини в Україні та розвитку громадянського суспільства в Україні. Слід зазначити, що Головне науково-експертне управління Верховної Ради України, Верховний Суд України та Вищий адміністративний суд України підтримують проект Закону та пропонують за результатами розгляду в першому читанні прийняти його за основу. Розглянувши поданий законопроект, Комітет прийняв рішення рекомендувати Верховній Раді України проект Закону про внесення змін до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (щодо строків оскарження нормативно-правових актів) прийняти в першому читанні за основу».

Але 7 лютого 2012 року під куполом Верховної Ради відбулась буденна подія, на яку ніхто не звернув уваги. Порух руки Михайла Чечетова – і законопроект був знятий з розгляду, оскільки не набрав у першому читанні потрібних 226 голосів. Ось результати голосування, що мають засвідчувати непереможну силу портновського правосуддя:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=24802&krit=66

Між іншим, не було жодного голосу «проти». А лишень «не голосував», чи «відсутній».

На особливий наголос заслуговує поведінка, прости Господи, опозиції: наприклад, фракція «Нашої України» дала лише 16 голосів «за» з 65. БЮТ – 53 голоси, при тому, що фракція налічує 102 депутати. Між іншим, автором законопроекту був депутат «Блоку Юлії Тимошенко»…

А ось ще приклад: з 1 січня 2012 року набули чинності чергові поправки до Кодексу адміністративного судочинства України, подані народним депутатом Ківаловим. Зокрема, відтепер кардинально змінено порядок посвідчення довіреностей на представництво інтересів громадян у адміністративних судах.

Загальновідомо, що фізичні особи можуть брати участь у судових процесах не тільки особисто, але й через представників: законних (тобто тих, що представляють інтереси громадянина на підставі закону, наприклад – батьки чи опікуни неповнолітнього) та договірних. Повноваження представника, що діє на основі договору, має бути підтверджене довіреністю.

Частина 4 статті 58 Кодексу адміністративного судочинства України до 1 січня 2012 року звучала наступним чином: «Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування)».

Аналогічну норму містить і Цивільний процесуальний кодекс України в частині 2 статті 42: «Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання».

Тобто, громадянинові, який хоче, щоби його інтереси в суді представляла інша особа, достатньо написати від руки довіреність та прийти до суду разом з повіреним. Суд сам посвідчує таку довіреність. Якщо ж громадянин не може з’явитись до суду, довіреність (точніше, власноручність підпису громадянина під такою довіреністю), можуть посвідчити начальник відділу кадрів на роботі, паспортистка ЖЕКу, головний лікар, у крайньому випадку – нотаріус. А за попередньої редакції ЦПК України громадянинові навіть довіреності не треба було писати – достатньо було хоча б один раз з’явитись у судове засідання й оголосити під протокол своє бажання мати по справі представника.

Одначе тепер частина 4 статті 58 КАС України виглядає наступним чином:

«Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності».

Але: список осіб, яким «відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності», встановлювалось саме частиною 4 статті 58 КАС України, з якої всі згадки про таких осіб були вилучені!

Отже, з 1 січня 2012 року громадянин для того, щоби уповноважити свого представника, має йти до нотаріуса й платити 200-250грн. за довіреність. Безоплатне посвідчення допускається лише в чотирьох випадках, встановлених Законом України «Про нотаріат»:

посадові особи органу місцевого самоврядування можуть посвідчувати довіреності осіб, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріусів;

командири військових частин можуть посвідчувати довіреності військовослужбовців, а також членів їх родин, якщо в пунктах дислокації військової частини немає нотаріуса;

начальники військово-лікувальних закладів або чергові лікарі можуть посвідчувати довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні;

начальники установ виконання покарань чи слідчих ізоляторів можуть посвідчувати довіреності осіб, які тримають в цих установах

Справа тут не тільки в грошах, як тепер треба платити нотаріусам. Нотаріальні дії виконуються виключно за пред’явленням паспорта громадянина. Отже, з 1 січня 2012 року в доступі до адміністративного судочинства, по суті, позбавлені люди, які з тих чи інших причин не мають паспорта – загубили, здали на обмін або паспорт яких анульований рішенням суду.

Реальна ситуація: у Луганську три роки поспіль людина не могла отримати паспорт після того, як рішенням суду помилково була визнана померлою. Інша не менш реальна ситуація: у Донецьку чоловік звернувся в один з райвідділів внутрішніх справ у зв’язку з втратою паспорта. Але видати йому новий паспорт у міліції відмовились, мотивуючи це тим, що чоловік не мав на руках свідоцтва про розірвання шлюбу – він його просто не отримував. Дружина отримала, а він – ні. Виник довгий конфлікт, у ході якого співробітники міліції запевняли цього чоловіка, що він досі одружений і тому в паспорті треба проставити відповідну відмітку. А чоловік заперечував і прохав співробітників паспортного столу назвати йому прізвище його дружини. При тому, що піти в РАГС і забрати свій примирник свідоцтва про розірвання шлюбу чоловік не міг через відсутність паспорту.

А ще є чимала категорія громадян, які не мають і не можуть мати паспорта взагалі – це біженці, що з тих чи інших причин опинились на території нашої держави і яким України на міжнародному рівні гарантувала доступ до адміністративного судочинства при вирішенні питання щодо надання (чи відмови в наданні) правового статусу біженця. Останні зміни до КАС України для таких людей – це просто катастрофа. Оскільки самі вони захищати свої інтереси в українському суді не здатні з об’єктивних причин (не знають мови, не обізнані з процедурою, ніколи раніше не стикались з українським адміністративним правом), а скористатись допомогою правозахисників, зокрема – тих, що співпрацюють з Управлінням Верховного Комісару ООН у справах біженців – не можуть через відсутність нотаріальної довіреності.

Взагалі-то доктору юридичних наук Ківалову, який ініціював зміни до статті 58 КАС України, це варто було б знати. Але оскільки жодних підстав припускати, що Сергій Васильович читав внесений ним законопроект, а якщо й читав – то зрозумів, що там написано, у нас немає, не будемо докоряти йому малограмотністю. Натомість спитаємо в керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрія Портнова: Андрію Володимировичу, Ви хоч усвідомлюєте, що підсовуєте на підпис Президенту? Чи Віктору Федоровичу мало міжнародних скандалів і він чекає, коли Рада Європи примусить Україну повернутись до старої редакції статті 58 Кодексу адміністративного судочинства?
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
http://advoffice.ru/2012-04-09-1144.html

Вершиною портновського правосуддя є проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, який – у цьому можна не сумніватись – дуже скоро буде прийнятий більшістю карток народних депутатів. Власне, обговорювати цей законопроект сенсу немає ніякого – на зміст нового КПК ніяке обговорення не вплине. Натомість є сенс обговорити наслідки його запровадження. А вони будуть для більшості населення приголомшливими, оскільки прийняття КПК України в новій редакції потягне за собою перерозподіл грошових потоків на ринку замовних судових рішень та остаточне знехтування прав і законних інтересів незаможних учасників кримінального судочинства, насамперед – потерпілих від злочинів.

Цілком природне запитання – як можна приймати новий Кримінально-процесуальний кодекс, не реформувавши кримінальну юстицію? – повисає в повітрі. Очевидно, що ні про яку реформу, насправді, не йдеться, оскільки ніхто не збирається навіть визначатись із місцем серед гілок влади Прокуратури України – чи то буде вона й надалі четвертою гілкою, як зараз, чи то буде віднесена до виконавчої влади, як це прийнято в європах, чи то зарахована до судової влади, як пропонував колишній Генеральний прокурор Медведько.

Про яке реформування кримінальної юстиції може йти мова, якщо така реформа мала б розпочатись зі скасування радянського Кодексу України про адміністративні правопорушення з віднесенням до сфери кримінального провадження тих адміністративних правопорушень, за вчинення яких може бути призначене стягнення у вигляді адмінарешту? А, між тим, саме такою є позиція Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» ще в 1976 році Європейський суд зазначив, що в суспільстві, в якому діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до «кримінальної» сфери. Це правило зберігає свою чинність й у випадку, коли позбавлення волі є лише альтернативною формою стягнення, поряд із більш м’якими, наприклад, штрафом («Вебер проти Швейцарії», «Деміколі проти Мальти»).

Та й справи про адміністративні правопорушення, за які може бути призначено стягнення у вигляді конфіскації грошей, товарів, транспортних засобів тощо також, очевидно, слід віднести до сфери кримінального судочинства.

Ну і, головне, будь яке реформування правоохоронної та судової системи може розпочатись лише після розробки та прийняття нової концепції кадрової політики. Бо який сенс приймати нові процесуальні кодекси, якщо здійснювати судочинство будуть люди, що придбали суддівську мантію за кругленьку суму й які тепер намагаються відшкодувати свої витрати за рахунок учасників процесу?

Насправді новий КПК покликаний, передусім, забезпечувати поживою харчовий ланцюжок суддівської вертикалі. Судді роками з заздрістю поглядали на співробітників прокуратури, які традиційно «знімали вершки», контролюючи стадію порушення кримінальних справ та досудового слідства. Радість обдирати заможних клієнтів перепадала, здебільшого, прокурорам і до суду потрапляли кримінальні справи лише тих горопашних, у кого або не було коштів відкупитись, або кого треба було відправити за ґрати з політичних міркувань. Саме цим і пояснюється феноменально малий відсоток виправдовувальних вироків українських судів.

Звісно, передача на розгляд судам питань про арешт підозрюваних чи обвинувачених, та, особливо, запровадження судового порядку оскарження постанов про порушення кримінальних справ істотно поліпшили матеріальний добробут суддівського корпусу. А зовсім скоро верхівка суддівської вертикалі, що перебуває наприкінці харчового ланцюжка, взагалі отримає нагоду очолити списки олігархів. Оскільки головна ідея чергового портновського витвору – відсторонити незаможних громадян (тобто більшу частину населення) від можливості захищати свої права, свободи та законні інтереси в кримінальному процесі – щоби не плутались під ногами суддів і не заважали обдирати, як липку, заможних громадян.

Зроблено це в дуже простий спосіб. Проект нового КПК, по-суті, забороняє представляти інтереси фізичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесу (обвинувачених, підсудних, засуджених, потерпілих, свідків і т.д.), безплатно. Якщо, наприклад, потерпілий від злочину не зможе особисто прийти в суд або потребує допомоги при спілкуванні з прокурором, слідчим чи суддею, то він має наймати спеціально уповноваженого представника корпорації «Правосуддя» — адвоката, який за сто доларів сходить за нього в суд і здасть у канцелярію клопотання чи заяву. А якщо грошей в потерпілого немає – на хер з пляжу.

Щоправда, Конституція України дотримується іншої точки зори. Цитуємо:

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Отже, інститут адвокатури існує в Україні лише як одна з гарантій реалізації права громадян на захист та отримання правової допомоги – не більш того. Окрім того, юридична допомога – це не синонім правової допомоги. Остання – значно ширша, оскільки йдеться про допомогу в реалізації або захисті усього спектру прав і свобод громадянина. Але керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації Президента України Андрій Портнов має іншу точку зору, яку він неодноразово проголошував: громадяни мають право вступати в процесуальні відносити з судом тільки за платного посередництва адвокатів. І ніяк не по-інакшому. А тому проектом КПК України передбачається, що в якості захисника обвинуваченого/підозрюваного/ засудженого, свідка чи представника потерпілого можуть допускатись виключно особи, що мають свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю. Тобто, які є членами корпорації «Правосуддя» й заро###ють тим, що отримують від клієнтів гроші за надання юридичної допомоги: реальної або примарної.

А це означає, що обговорювати чесноти майбутнього Кримінально-процесуального кодексу України не має сенсу. Якщо би навіть інші його положення відповідали б ідеалам правової держави, вони все однаково будуть недоступними для більшості населення зубожілої країни.

Право мати право

Треба сказати, що навіть радянське кримінально-процесуальне право, яке аж ніяк не належало до взірців лібералізму, не встановлювало таких драконівських обмежень щодо участі в кримінальному процесі захисників або представників. Радянський КПК монополізував за адвокатами право бути захисниками підозрюваного/обвинуваченого виключно на стадії попереднього слідства. Як тільки справа передавалась до суду, до захисту допускались близькі родичі підсудного, а також – будь які інші громадяни за рекомендацією громадської організації чи підприємства, на якому працював підсудний («громадські захисники»).

При цьому й близькі родичі, і громадські захисники користувались усіма процесуальними правами захисника-адвоката. Були випадки, коли в незалежній Україні суди виносили виправдовувальні вироки по кримінальних справах, де захист здійснював виключно громадській захисник. Більш того, саме тому суд і виправдовував підсудного, що громадський захисник не належав до корпорації «Правосуддя» і міг собі дозволити розвалювати обвинувальний висновок, не турбуючись відносинами з прокурором.

Що ж стосується потерпілого від злочину, то він на будь-якій стадії кримінального провадження міг запрошувати для представництва своїх інтересів будь-яку людину на власний розсуд.

Зрозуміло, що після прийняття в 1996 році нової української Конституції з’ясувалось, що вимога допускати до захисту на стадії попереднього (нині – досудового) слідства виключно адвоката є неконституційною. Рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2000 №13-рп/2000 у знаменитій «справі Солдатова» було встановлено:

«Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року (стаття 2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Отже, положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».

Це рішення КСУ було половинчастим. Конституційний Суд не наважився оголосити очевидну річ: Конституція України, проголошуючи, що людина є вільною у виборі захисника своїх прав, не містить ніяких застережень щодо його фаху чи рівня освіти. Тому обмеження в допуску захисників мають бути мінімальними й загальноправовими: наявність повної дієздатності та відсутність судимості.

Але, оцінюючи це рішення Конституційного Суду, треба взяти до уваги, що на той момент в Україні були трохи іншими суспільні реалії. По-перше, у 2000 році діяла редакція Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», згідно з якою професійна діяльність з надання юридичної допомоги ліцензувалась. Ось тому й виникла фраза про «фахівців у галузі права». А, по-друге, у ті часи існував інститут громадських захисників, передбачений Кримінально-процесуальним кодексом. Отже, по суті, у рішенні КСУ йшлося про те, щоби допускати приватнопрактикуючих юристів, які не є адвокатами, до участі в кримінальних справах у якості захисників ще на стадії попереднього слідства.

Також Конституційний Суд наголосив на тому, що суспільство зацікавлено в ліквідації монопольного становища адвокатів як захисників у кримінальному процесі та справах про адміністративні правопорушення:

«Згідно з положеннями частини третьої статті 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Закріплення лише за адвокатами права на здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від обвинувачення та надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги у цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права».

Але ситуація змінилась вже за кілька місяців. Розпочалась «мала судова реформа» і активісти ринку замовних судових рішень, який тоді тільки народжувався, перш за все, домоглись скасування інституту громадських захисників. А в 2003 році Пленум Верховного Суду України під головуванням Василя Маляренка прийняв вікопомну Постанову №8, яка вимагала від суддів не виконувати рішення Конституційного Суду України й відстороняти від участі в розгляді кримінальних справ тих захисників, хай навіть вони мають звання доктора юридичних наук, які не отримали адвокатського свідоцтва.

Щоправда, ця Постанова Пленуму ВСУ не породжує жодних наслідків для органів слідства й прокуратури. Тому так і виходить, що суддя Печерського райсуду Кірєєв, виконуючи Постанову №8, відсторонив народного депутата Власенка (адвокатське свідоцтво якого призупинено на час виконання депутатських повноважень) від захисту підсудної Тимошенко, а слідчий СБУ без жодних проблем допустив його захищати обвинувачену Тимошенко по іншій кримінальній справі.

Мотиви керманичів ринку ЗСР, які так заповзято вболівають за монополію адвокатів, є очевидними. Адвокат у силу своєї професій – це посередник між громадянами та суддями-прокурорами-слідчими. Він – вільний чи невільний член корпорації «Правосуддя». Відносини між суддями й адвокатами, здебільшого, зводяться до принципу: «клієнт приходить і уходить, а ми залишаємось», а цілі повністю співпадають – заробити на клієнтові копійку. Тому нормально функціонувати ринок ЗСР може лише в тому випадку, якщо до нього не будуть допускатись в якості захисників «сторонні люди», які є некерованими, можуть розвалити замовну кримінальну справу або в інший спосіб завдати прикростей судді чи прокуророві.

Навіть якщо адвокат не стане умовляти обвинуваченого взяти на себе злочин, який він не скоював (для іноземців це дико звучить, але в України адвокат – перший помічник перевертнів у погонах і колядників у мантіях), він все однаково у переважній більшості випадків мовчазно спостерігатиме за брутальним порушенням прав його довірителя. Бо адвокат – дуже залежна людина й лише самі високооплачувані з них, а також адвокати з числа публічних персон, можуть собі дозволити здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до свого професійного сумління.

Але тепер Андрій Портнов вирішив поставити остаточну крапку: хай та Конституція стверджує все, що завгодно, але до участі в кримінальних справах не тільки в якості захисників обвинувачених чи підсудних, але навіть у якості представників потерпілих, зовсім скоро будуть допускатись виключно ті, хто придбав перепустку на ринок замовних судових рішень під назвою «Свідоцтво на право заняття адвокатською діяльністю».

Чергове покращення

А тепер уявімо собі, наприклад, бабцю з села, хату якої «обчистив» зловмисник, батьків, що втратили з вини п’яного водія єдину дитину, чи скаліченого міліціонерами студента. Якщо за їх заявою буде порушена кримінальна справа й вони будуть визнані потерпілими, новий КПК заборонить їм запросити до представництва своїх інтереси грамотного сусіда, родича чи юрисконсульта з роботи. Зовсім скоро людина, яка постраждала від злочину і в якої, можливо, злочинці відібрали останнє, для захисту своїх прав буде змушена шукати гроші, щоби найняти колегу Портнова.

Скільки грошей треба? – Ну, тут по ситуації. Поганий адвокат візьме 500 доларів, пару разів походить з довірителем на слідчі дії, після чого зникне. Хороший буде ходити стільки, скільки треба, але за умови, ясна річ, вчасного отримання гонорарів. Хороший адвокат у Києві бере 100 доларів за годину роботи за умови попередньої оплати не менше, ніж за 10 годин. Звісно, є винятки. Бувають ситуації, коли адвокати безкорисно ведуть справи виключно з міркувань громадянського обов’язку чи вражені побаченою несправедливістю, але таке трапляється дуже й дуже нечасто.

У багатьох читачів (як і в автора), є неповнолітні діти. Не приведи Господи –від цього ніхто не застрахований – ваша дитина постраждає від чиїхось злочинних дій. Шановні батьки, майте на увазі, що захищати інтереси свого неповнолітнього сина чи доньки після прийняття портновського КПК Ви не зможете. Натомість для цього будете змушені шукати гроші на адвоката. При цьому все однаково всю основну роботу – написання скарг, заяв, клопотань, цивільного позову, збір довідок, біганину по інстанціях – доведеться робити самим.

Інший варіант: громадянина викликають у міліцію, хочуть допитати в якості свідка. Якщо цей громадянин прийде сам, то цілком імовірним є наступний розвиток подій: у міліції йому надягнуть протигаз на голову й будуть бити до тих пір, доки він не визнає себе винним у скоєнні десятка «висяків» у районі. У принципі, свідок може запросити з собою захисника його прав. Але – запевняє нас видатний юрист сучасності Андрій Портнов – виключно адвоката. Або поганого за 100 доларів одноразово, або хорошого за 100 доларів за годину. Тут Андрій Володимирович, спасибі йому, залишає можливість вибору.

Ще гірша ситуація з захистом прав обвинувачених. Ну де людина, затримана серед глупової ночі, візьме адвоката? Якщо навіть їй дадуть можливість зателефонувати – чи багато українців тримають у записнику номер телефону власника свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю? Але доля «нищебродів» Портнова не цікавить. Андрій Володимирович вперто не хоче розуміти, що причина катування в міліції одна – невиконання в державі вимог статті 59 Конституції України. Переважна більшість населення просто неспроможна найняти адвоката, а члени сім’ї, батьки, родичі, друзі чи навіть знайомі юристи, але без адвокатського свідоцтва, до захисту не допускаються.

Звісно, Портнов може заперечити: мовляв, якщо підозрюваний чи обвинувачений вимагає адвоката, але не має грошей на його оплату, то слідчий зобов’язаний винести постанову про призначення «безплатного» адвоката, праця якого буде оплачуватись з державного бюджету. Дійсно, така можливість була завжди передбачена Кримінально-процесуальним кодексом – хоч за часи УРСР, хоч зараз. От тільки цікаво мені, а як часто сам адвокат Портнов брав участь у кримінальних справах безплатно? Бо я не хочу навіть розповідати, про те, як працюють безплатні адвокати. Хоча б тому, що слідчому простіше дати обвинуваченому по зубах, ніж марнувати папір на таку постанову.

А захист прав засуджених? Чи знає Портнов, яка кількість народу засуджена до довічного ув’язнення за злочини, які вони не скоювали? – Напевно, ні. А мені доводилось неодноразово стикатись із ситуаціями, коли у «вбивці» — неспростовне алібі, а всі докази вини – це заляпана кровавими плямами явка з повинною. Де ці люди, приречені померти за ґратами, візьмуть гроші на те, щоби оплачувати роботу адвоката, пов’язану з клопотами по перегляду вироку? Зараз вони ще можуть видати довіреність на близького родича, щоби той скопіював у суді, який постановив вирок, матеріали справи чи отримав потрібну довідку. Але за новим КПК ув’язнений для цього повинен буде наймати невідомо в який спосіб і невідомо за які гроші адвоката.

Олексій Святогор з «України кримінальної» порахував, що в такому випадку в Україні, де зареєстровано лише 30 тисяч адвокатів, почнеться процесуальний колапс, оскільки захисників на всіх не вистачить. Пан Святогор помиляється: ніякого колапсу не буде. У людей просто немає грошей на те, щоби наймати адвокатів, натомість засуджені, свідки та потерпілі залишаться взагалі без будь-якої допомоги.

Запевнення Портнова, що лише адвокати здатні кваліфіковано захищати права громадян, породжує наступне запитання: а чому б не заборонити громадянам захищати себе самостійно в разі, якщо вони не мають адвокатської «корочки»? І ще запитання: а що заважає призначати адвокатів державним коштом не замість захисника, обраного громадянином, а поряд із таким захисником? Припустимо, обвинувачений, підсудний, потерпілий чи свідок обрали собі захисника на власний розсуд з числа неадвокатів, а слідчий або суддя бачить, що такий захисник надає допомогу не дуже грамотно. То чому б не призначити ще одного захисника – з числа адвокатів – з оплатою їх роботи державним коштом? І Портнова б порадували, і Конституцію б не порушували.

Відповідь є очевидною. Тому що ідеологів портновське правосуддя цікавлять права та свободи лише певної категорії людей – тих, хто має гроші, щоби заплатити за захист своїх прав і свобод. А що стосується незаможних громадян, то після прийняття нового КПК України їм буде залишено тільки одне безплатне право – право взяти штурмом Адміністрацію Президента та повісити всіх цих ідеологів на ліхтарях.
 

Sergey_Petrenko

Ветеран
Регистрация
15 Ноя 2008
Сообщения
16,056
Reaction score
29,536
В одном автор не прав. Даже платный адвокат, даже за большие деньги НИХРЕНА как правило не делает. Что можно сказать об адвокате, который не является на рассмотрение поданой им самим жалобы на избрание меры пресечения? И никак не уведомляет суд и не просит перенести?

Мне в прошлом году, после 3-х адвокатов пришлось вытягивать гражданские дела... На вопрос, какого вы не заявляли те или иные требования и доказательства в 1-й инстанции, ответ был один "ну так адвокат сказал, что смысла нет".... Один "адвокат" так просто слил дело второй стороне....

Сейчас в уголовном, представляю гражданского ответчика... Млять, обвиняется группа из 4-х человек. Адвокат каждого тянет одеяло на себя, доходит до того, что я даже уточнил и подсудимого, "это точно твой адвокат, а не прокурор?".... А когда адвокат приходит на сканцию бухой, это млять как????
 

УгРо

младший лейтенант
Регистрация
7 Янв 2011
Сообщения
346
Reaction score
932
Хм.. зачем вести досудебное следствие, собирать доказательства, если согласно нового УПК в суде будут учитыватся показания, доказательства только те, которые получены в суде?
 

Макс 26

сержант
Регистрация
12 Авг 2010
Сообщения
66
Reaction score
26
Много ходит слухов в предверии выпуска в белый свет уже принятой согластно Закона, редакции нового УПК. Сейчас обсуждать нечего, во всяком случае-это лишь распускание слухов, не более! Я не думаю, что с приходом нового УПК что то изменится в лучшую сторону. Те кто проработал значтельное время по нынешнему УПК, уже привык к его так сказать заморочкам. Сейчас будет новый УПК, и пока в это все вникнуть, пройдет не один месяц, а для кого то и год службы))) появяться некоторые нормы досудебного следствия, которые может быть и работают в Европейских странах с их менталитетом, но у нас же, это будет сплошной бардак! Возмем элементарный домашний арест))))) кто будет контралировать в ходе досудебного следствия и суда, находится ли человек в пределах своего места жительства, или он где нибудь с друзьями пьет пивко в баревиче!? Еще можно привести множество примеров...
 

Alix

Ветеран
Регистрация
2 Янв 2012
Сообщения
19,038
Reaction score
44,205
Хм.. зачем вести досудебное следствие, собирать доказательства, если согласно нового УПК в суде будут учитыватся показания, доказательства только те, которые получены в суде?
ну, следствие теперь опять станет предварительным.... а собирать доказательства, в том смысле, в котором мы это привыкли делать, будет гораздо проще- все в суд!!! И парализуем не адвокатуру, а суды!!! :crazy:. Вот например: имеем мы бытовое убийство бича обыкновенного на районе. Раньше шо... сплошной ужас, все бегают, кого- то опрашивают, что- то там изымают, дактилоскопируют всех подряд... чем на каджом шагу нарушают все мыслимые и немыслимые права граждан...
А сейчас (потерпите чуть- чуть, пока УПК вступит в действие:blush:). Всех подозреваемых бичей с района- В СУД!!! Пусть судья их опрашивает, чтоб не создавать даже подозрений о пытках и заляпанных кровью объяснениях. Ну, и одежду трупа ему же в кабинет- экспертизы назначить надо, перед этим все просушить при комнатной температуре и правильно упаковать ;). Если на тот день были назначены какие- то дела- ну их в..., дней на ..., так как работы судье будет много. Могу продолжать, но пока не буду. Я лучше в конвое посижу, чтоб братва из зала суда не расползлась :crazy:.
Могу только дополнить, что примерно через год после действия нового УПК до наших мурководителей дойдет, что можно значительно сократить бюджет МВД- если всю работу делает судья, то зачем учить следователя/опера/ УИМа целых четыре (как минимум) года... И магистратуры убрать! :D До встречи в суде, господа юристы! :D
 

УгРо

младший лейтенант
Регистрация
7 Янв 2011
Сообщения
346
Reaction score
932
а вобще было бы неплохо, если б вот так есть у тебя бандос, написал он 5 ясп и всё, ты без воспроизведения и тд тп в суд. а там пусть выясняют его или не его. Вернут так вернут, все равно ф-4 выставлена :)
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24552530.html
Микола Оніщук: Але є все-таки положення, які, на жаль, заставляють мене говорити, що майже вирівняти.

– Ви можете їх назвати?

Микола Оніщук: Наприклад, КПК говорить про те, що і слідчий, власне, прокурор по справі, і захист мають право збирати докази. Відповідно сторона звинувачення – це винуватості, а сторона захисту – це невинуватості особи. Це навіть з точки зору самої декларації дуже важливий крок вперед, тому що цього сьогодні немає у чинному КПК.
========
т.е. следователь теперь не объективность должен проявлять, а именно искать доказательства виновности, и упаси бог ему найти доказательства невиновности? БРЕДЯТИНА!
 

Крым

генерал-лейтенант
Регистрация
2 Фев 2009
Сообщения
4,490
Reaction score
1,695
т.е. следователь теперь не объективность должен проявлять, а именно искать доказательства виновности, и упаси бог ему найти доказательства невиновности? БРЕДЯТИНА!
А что, следователь когда-то доказательства невиновности собирал?

а вобще было бы неплохо, если б вот так есть у тебя бандос, написал он 5 ясп и всё, ты без воспроизведения и тд тп в суд. а там пусть выясняют его или не его. Вернут так вернут, все равно ф-4 выставлена :)
Явка с повинной, как и иные, изобличающие его самогопоказания и по старому УПК без подтверждения их совокупностью иных доказательств не могут быть положены в основу обвинения...
 
Последнее редактирование модератором:

Greyheaded

генерал-полковник
Регистрация
8 Янв 2009
Сообщения
10,731
Reaction score
6,168
А что, следователь когда-то доказательства невиновности собирал?
Да! У меня такое было, следователь провел воспроизведение, запросил заключения экспертов и вынес постановление о прекращении УД... , прокуратура не протестовала. Ст.6.п.2, правда это 1998 год.
 

SGR

майор
Регистрация
11 Сен 2011
Сообщения
729
Reaction score
484
Явка с повинной, как и иные, изобличающие его самогопоказания и по старому УПК без подтверждения их совокупностью иных доказательств не могут быть положены в основу обвинения...
именно ТАК :D
и были расследованы дела по совершённым Чикатило, Оноприенко и др. убийствам,
по которым лица, совершенно не имеющие НИКАКОГО отношения к совершению данных преступлений,
НО написавшие явки,
были успешно осуждены, а некоторые даже расстреляны
я уже не говорю о таких мелочах, как 20-30 квартирных краж, которые берут на себя написавшие явки, а потом не могут показать где и чего они украли, куда сбыли :D и ТЕМ НЕ МЕНЕЕ - ИХ ОСУЖДАЛИ, осуждают и осуждать будут
 

Крым

генерал-лейтенант
Регистрация
2 Фев 2009
Сообщения
4,490
Reaction score
1,695
Да! У меня такое было, следователь провел воспроизведение, запросил заключения экспертов и вынес постановление о прекращении УД... , прокуратура не протестовала. Ст.6.п.2, правда это 1998 год.
Привет, друже!!!

Возможно ранее такое и было... Увидел следователь, что по делу много несовпадений, имеются явные неувязки, очевидна невиновность лица привлекающегося к УО и сам принял меры к тому, чтобы не плодить дальнейшее нарушение законности...

А сейчас система такова, что следователь видит очевидную невиновность "клиента", но паталогически не желает признавать свои ошибки и втупую продолжает "лепить горбатого"...


Скорее он не собирал доказательства невиновности, а просто волей-неволей получив их не стал от них отмахиваться как от назойливых мух и, проявив здравый смысл и обыденную логику поступил в соответствии с ними...
 
Последнее редактирование модератором:

Greyheaded

генерал-полковник
Регистрация
8 Янв 2009
Сообщения
10,731
Reaction score
6,168
Скорее он не собирал доказательства невиновности...
Нет, просто порядочный следователь, вопрос стоял - переводить меня из статуса свидетеля в обвиняемые... , он искал и нашёл доказательства что не стоит, ни терпила ни прокурорские против не были.
П.С. Отвечаю! Следаку не платил!!!
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
А что, следователь когда-то доказательства невиновности собирал?
в прошлом году был случай, когда доказательства невиновности уничтожал. сейчас идет судебный процесс и многое выясняется интересное: убийца забыл в машине свои личные вещи, а следователь их "не увидел", отпечатки пальцев не приобщил реальные, а всунули отпечаток ладонный с мобилки невиновного... правда, потом убрали. невиновного, по материалам дела, опознали по фотографиям несколько человек - я разговаривал с одной из свидетельницей - она утверждает, что она отказалась опознавать по фото, да и среди предъявленых фото не было реального убивцы. а в материалах дела таки есть протокол её опознания!
вот так некоторые следователи собирают материал.
 

Greyheaded

генерал-полковник
Регистрация
8 Янв 2009
Сообщения
10,731
Reaction score
6,168
wadza, Вы адвокат? Если да, то у Вас есть все возможности ДОКАЗАТЬ неправомерные действия следствия, а так выходит много слов (о преступлениях со стороны следствия) и ни одного заявления, или вы их подавали?
 

Uniwit

капитан
Регистрация
25 Июн 2011
Сообщения
663
Reaction score
548
КПК.jpg

Якщо я правильно порахував строки, то 29 квітня можем побачити текст прийнятого КПК
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
я не адвокат. мною было составлено 17 жалоб (для потерпевшей и подозреваемого) - ни на одну нет ответа и не будет.
подробный ответ у Вас в личке.
 

Alix

Ветеран
Регистрация
2 Янв 2012
Сообщения
19,038
Reaction score
44,205
в прошлом году был случай, когда доказательства невиновности уничтожал. сейчас идет судебный процесс и многое выясняется интересное: убийца забыл в машине свои личные вещи, а следователь их "не увидел", отпечатки пальцев не приобщил реальные, а всунули отпечаток ладонный с мобилки невиновного... правда, потом убрали. невиновного, по материалам дела, опознали по фотографиям несколько человек - я разговаривал с одной из свидетельницей - она утверждает, что она отказалась опознавать по фото, да и среди предъявленых фото не было реального убивцы. а в материалах дела таки есть протокол её опознания!
вот так некоторые следователи собирают материал.
где- то я уже это читала... случайно не здесь (только на другой ветке?)
Вопрос: Вы лично знакомы с материалами уголовного дела или это все только с чьих- то слов?
 

wadza

генерал-майор
Регистрация
16 Июн 2010
Сообщения
1,701
Reaction score
1,742
где- то я уже это читала... случайно не здесь (только на другой ветке?)
Вопрос: Вы лично знакомы с материалами уголовного дела или это все только с чьих- то слов?
как то я упоминал об этом случае. я знаком с материалами дела.
 

Alix

Ветеран
Регистрация
2 Янв 2012
Сообщения
19,038
Reaction score
44,205
я не адвокат. мною было составлено 17 жалоб (для потерпевшей и подозреваемого) - ни на одну нет ответа и не будет.
А куда Вы жаловались? Если Вы писали жалобы в интересах потерпевшей- можете быть ее представителем (или уже есть). Дело в суде?
 
Статус
В этой теме нельзя размещать новые ответы.
Сверху